Аліса штовхнула двері під’їзду і відразу відчула, як з плечей сповзла вага розжареного повітря. День видався задушливо спекотним, і навіть легкий сарафан липнув до тіла, викликаючи роздратування.

Тимофій, її п’ятирічний син, плівся поруч, ліниво перебираючи ногами.

– Мамо, давай швидше… Я втомився! – занив він, потираючи очі.

– Потерпиш трохи, невдовзі будемо вдома. Там прохолодно, – відповіла Аліса, і стиснула його долоню.

Вона мріяла про тишу, та прохолоду квартири, де вони жили удвох із сином. Про те, як наллє собі крижаного лимонаду, увімкне кондиціонер, і просто витягне ноги на дивані, поки Тимофій гратиме у своїй кімнаті. Вони сьогодні так довго гуляли, що хлопчик точно засне без примх.

Аліса піднялася на третій поверх і потяглася до ключів, коли раптом застигла на місці.

Просто біля її дверей стояла жінка. За її спиною височив стос із сумок, та дорожніх пакетів, наче вона щойно повернулася з далекої подорожі. На ній була блякла бавовняна сукня, на ногах – черевики, стоптані до дірок.

Поруч із нею, притулившись до стіни, стояв хлопчик років десяти, з напруженим виразом обличчя, до пуття не розуміючи, що йому робити.

Аліса розгублено заморгала. Жінка глянула на неї, й раптом радісно ожила.

– О, нарешті! – Видихнула вона. – Ми вже три години тут чекаємо!

– Вибачте… – Аліса насупилася. – Ми знайомі?

Жінка театрально сплеснула руками, ніби це питання її образило:

– Алісо! Це ж я, Галя! Двоюрідна сестра твоєї мами!

Аліса мовчала. Галя… Так, щось таке було. Мати іноді згадувала якусь родичку, але вони не спілкувалися роками. Та й зустрічалися лише кілька разів, коли Аліса була ще дитиною.

– Ем… Привіт, – невпевнено сказала вона, не розуміючи, чому Галя стоїть під її дверима.

– Алісо, нам дуже потрібна допомога! – Голос Галини раптом став надривним. – Я приїхала сюди на співбесіду.

– Думала, вийде швидко винайняти житло, але в мене поки що нічого не виходить… А готелі такі дорогі, ти собі не уявляєш!

Аліса мовчала, відчуваючи, як усередині зароджується тривога.

– Ми ж не довго, Алісо, слово честі! Усього пару днів! Я не знаю, куди мені ще піти, – Галина скрушно похитала головою, наче від розпачу. – У мене син, ти ж розумієш? Куди мені?

Аліса глянула на хлопчика. Той не промовив жодного слова, просто стояв, притискаючи до себе рюкзак, як щит.

«Кілька днів», – озвалося в голові.

Вона відчувала себе загнаною в куток. Внутрішній голос відчайдушно шепотів: не погоджуйся, але сказати «ні» просто в обличчя жінці, яка стоїть з дитиною під її дверима, вона не могла.

– Ну… Гаразд, – нарешті видихнула вона. – Тільки справді ненадовго.

Галина сплеснула руками:
– Ой, дякую! Дякую тобі, рідна!

Аліса зробила крок у квартиру. Галина діловито внесла сумки, хлопчик несміливо пішов за нею.

– Де можна поставити речі? – уже майже командним тоном спитала Галя.

Аліса сумно подумала: «Що я щойно зробила?»

…Аліса прокинулася від звуку, який спочатку не могла розібрати. Наче хтось цокав ножем по обробній дошці. Вона подивилась на телефон – 6:47 ранку.

У кухні щось булькало, шкварчало, дряпало слух. Вона підвелася з ліжка, прислухалася. Це ж Галя.

Аліса натягла халат і вийшла в коридор.

Галина стояла біля плити, помішуючи щось у величезній каструлі. У повітрі густо висів запах смаженої цибулі. На столі височили пакети із продуктами.

– Ой, доброго ранку! – радісно сказала Галина, навіть не обернувшись. – Я тут сніданок готую. Діти повинні їсти гаряче вранці!

Аліса насилу змогла зрозуміти, що тут відбувається.

– У нас тут взагалі режим… Тимофій встає пізніше…

Галя махнула рукою.

– Та гаразд тобі! Нехай звикає. А то взяли за моду ці міські – пластівці з молоком, бутерброди! Ні, Алісо, діти повинні їсти нормально. Я тут борщ зварю, пельменів наліплю, погодуєш хлопця.

“Я ж пустила їх лише на пару днів”. Вона озирнулася. Гостьова кімната, де вони спали, виглядала так, ніби тут мешкали вже місяць.

Їхні речі не лежали в сумках – вони були розкладені всюди. На стільці висіла білизна, у ванній стояли чужі шампуні та мило, поруч із телевізором – стос дитячих книжок. Все це виглядало так… ґрунтовно.

Тимофій, який прокинувся від шуму, з незадоволеним обличчям вийшов із кімнати.

– Мамо, вони у нас будуть жити? – спитав він, позіхаючи.

Галина повернулася до нього з широкою посмішкою:
– Тимоша, сідай! Я тобі кашу зробила, гречану, корисну!

Тимофій глянув на тарілку з підозрою:
– Я не люблю кашу.

– Та ти спробуй! Я свого Мишка так годую, він у мене росте міцним!

З другої кімнати вийшов Мишко. Він сів за стіл, і без зайвих розмов почав їсти. Тимофій встав поруч із мамою, і тихо прошепотів:

– Коли вони підуть?

Аліса опустила очі:
– Незабаром, зайчику, скоро.

Але в цей момент Галина сказала:

– Ой, я тут ще не знайшла роботу. Думаю, поживемо в тебе ще трохи, гаразд? Ну не на вулицю ж нам іти!

Аліса завмерла. Трохи?

Вона хотіла щось сказати, але Галя вже метушилася по кухні, немов господиня будинку.

– Аліса, слухай, тут така історія… Мені завтра треба на зустріч з’їздити, може за Мишком приглянеш?

– Стривай, але ж в мене робота…

– Ну, ти ж з дому працюєш, тобі простіше! – безтурботно відмахнулась Галя.

Аліса глибоко вдихнула. “Вона просто користується мною”.

Тимофій потяг її за руку, і з тривогою глянув у вічі:
– Мамо, я не хочу, щоб вони тут жили.

– “Ти думаєш, я хочу?”

– Але сказати це вголос вона поки що не могла.

Аліса відчувала себе замкненою у власній квартирі. Минуло вже два тижні з того часу, як Галина з сином «тимчасово» оселилися в неї.

Речі родички розповзлися по всій квартирі, а господарські звички Галини стали не просто дратівливими, а нестерпними.

– Алісо, а в тебе молоко ще є? А то Мишко любить увечері перед сном пити, а в нас уже скінчилося, – сказала Галя, зазирнувши у холодильник.

Аліса здивовано подивилася на Галину:
– Воно було для Тимофія.

– Ой, купиш ще! Ти ж у крамницю все одно ходиш.

Тимофій, почувши розмову, тихо пробурмотів:
– Це наше молоко.

Але Галина вже відвернулася, задзвенівши ложкою об кухоль.

Аліса все більше відчувала, що її квартира більше їй не належить. “Я впустила їх по доброті, а тепер сама почуваюся чужою у своїй оселі”.

Але справжній жах почався наступного дня.

Вона прийшла додому з роботи, куди її викликали на збори, й завмерла у дверях. У передпокої стояли ще одні черевики, вони були чоловічі. Чужі. Великі.

З кухні пролунав грубий голос:
– Ну ось і я приїхав!

Аліса повільно увійшла у кімнату, й побачила чоловіка. То був Олег, чоловік Галини. Той самий, що кинув її.

– Олег вирішив приїхати, щоб мене підтримати, – радісно оголосила Галина.

– Ти ж казала… Він пішов.

Галина безтурботно махнула рукою.

– Та куди йому подітися! Довелося пояснити, що без нього мені важко. Та й синові батько потрібний. Він тут поки що поживе, а потім ми винаймемо що-небудь.

Олег відклав виделку, і подивився на Алісу:

– Квартира в тебе, звичайно, маленька, але гаразд, кілька тижнів потерпимо.

“Кілька тижнів? – Ще один дорослий чоловік у її квартирі?”

Тимофій виглянув зі своєї кімнати, й злякано вчепився за мамину руку:
– Мамо, а він тепер теж житиме у нас?

Аліса дивилася на цього зухвалого, незнайомого їй чоловіка, що сидів за її столом, і відчувала, що з цим щось треба робити.

Але Галина випередила її:
– Ну, що ти встала? Проходь, чай будеш? – Наче вона тут господиня.

Аліса відчувала, як повітря у квартирі стало в’язким, важким, чужим. Все в ній вимагало вигнати цих людей, але Галина з Олегом сиділи за її столом, наче нічого не сталося.

Тимофій, притулившись до її ноги, прошепотів:

– Мамо, мені страшно.

То був останній сигнал. Аліса більше не збиралася терпіти.

Вона повільно вдихнула, змушуючи себе говорити рівно:
– Галю, Олегу, – вам час іти.

За столом повисла мовчанка. Галина кліпнула, ніби не зрозуміла слів.

– У сенсі?

– У прямому. Я більше не можу жити у такому режимі. Я вам дала притулок на пару днів, але минуло вже три тижні. Ви зайняли всю квартиру, Тимофій більше не почувається вдома. Мені це набридло!

Галина одразу змінила тон:

– Алісо, ти не можеш нас вигнати просто так! Ми ж із тобою родичі!

– Родичі? – Родичі, які користуються моєю добротою, живуть моїм коштом, не поважають моїх кордонів?

Аліса міцно взяла Тимофія за руку:
– Ні, Галю. Ви мені ніхто!

Олег, який до цього мовчав, хмикнув:

– Та годі тобі, жінко. Ми що, заважаємо? Хіба ти не можеш бути трохи добрішою?

Аліса перевела на нього погляд:
– Можу. І я вже була. Достатньо. Збирайтеся, та йдіть!

Галина схопилася:

– Алісо, ти не розумієш, у нас немає іншого виходу!

– Це не моя проблема. Все, вистачить, я втомилася!

Аліса пішла до вхідних дверей і відчинила їх.

– Вам пів години. Якщо за пів години ви будете ще тут, я викликаю поліцію.

Галина важко дихала, її обличчя перекосило від злості:
– Ти просто черстве стерво!

Але Алісу це вже не хвилювало.

Вона мовчки дивилася, як Галина судомно пхне речі в сумки, як Олег бурмоче щось собі під ніс, як Мишко, не зводячи очей, повільно взуває кросівки.

Вони пішли, й Аліса зачинила двері. У квартирі настала довгоочікувана тиша.

Тимофій тихо спитав:
– Мамо, вони точно не повернуться?

Аліса присіла перед ним, і обійняла сина:
– Ні, зайчик. Ніколи.

Вона глибоко вдихнула, радіючи, що квартира знову стала її. Аліса більше ніколи не дозволить ніяким “родичам” переступати її межі, і свої власні кордони.

А ви що думаєте з цього приводу? Вона слушно вчинила, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.