– Тобі, Славко, доведеться вибирати між мною і твоєю мамою, – заявила Оксана, коли дізналася, що свекруха планує жити з ними.

– Та ти що,Оксано, я не обиратиму, – спокійно відповів чоловік, – ми житимемо, як жили, а мамі доведеться вирішувати свою проблему самостійно. Ось і все.

– Отже, ти не допустиш, щоб вона до нас переїхала?

– Я вже їй це сказав.

– А вона?

– Вона розлючена, сказала, що я невдячний син і ще пошкодую про це… Передбачувано…

– Ось саме. Тож переживати нема про що. Адже ми заздалегідь знали, що так і буде…

Мати Слави вийшла на пенсію в сорок п’ять років – була військовослужбовцем. Усі думали, що вона ще попрацює, навіть умовляли залишитися, але Ліля Андріївна категорично відмовилася:

– Ну вже ні, досить. Хочу пожити для себе, – заявила вона, – скільки можна?

Пенсію їй дали цілком собі пристойну, побільше, ніж у звичайних пенсіонерів.

Але Ліля Андріївна швидко зметикувала, що на її забаганки цих грошей явно не вистачить. І вона вирішила перекласти на сина більшу частину витрат:

– Я тебе виростила, освіту дала, тепер твоя черга виконати свій обов’язок, – сказала вона Славку, якому на той момент ледве виповнилося двадцять три, – тож май на увазі: з наступного місяця квартплата і витрати на продукти – з тебе.

– Добре, – відповів син, – тільки й ти врахуй: раз я буду утримувати нашу сім’ю, ти припиняєш мене виховувати і лізти в моє життя. Домовилися?

Ліля Андріївна, звісно, погодилася. І треба сказати, слова свого дотримала, тим паче, що це було зовсім неважко: життя сина цікавило її не дуже.

Останніми роками вона вдавала з себе турботливу матір радше за потребою, ніж із почуття материнської любові. Син їй був не особливо близький: Славка, по суті, виховували її батьки, поки вона служила і влаштовувала особисте життя.

Влаштувати, щоправда, не вийшло.

Роки пролетіли, син виріс, переїхав до неї, коли вже навчався в старших класах. Відтоді Ліля Андріївна й увімкнула роль мами, яку із задоволенням вимкнула, щойно син її про це попросив.

П’ять років Славко платив за квартиру і годував маму. Особливо не напружувався, бо непогано заробляв.

Лілю Андріївну теж усе влаштовувало: пенсію вона витрачала виключно на себе і жила собі на втіху.

Коли їй виповнилося п’ятдесят, син привів у дім дружину – Оксану. Весілля ніякого не було: молоді розписалися, нікому нічого не сказавши.

Побачивши свекруху вперше, Оксана розгубилася: перед нею стояла симпатична, підтягнута жінка, зовсім не схожа на пенсіонерку і матір дорослого сина.

– Ви маєте приголомшливий вигляд! – не приховуючи захоплення, сказала жінка своїй свекрусі й тим самим одразу привернула її до себе.

Дізнавшись, що молоді не збираються знімати квартиру, а житимуть із нею, Ліля Андріївна зраділа:

– Ось і чудово! Утрьох – веселіше!

Сказати, сказала, а сама подумала: “Чудово, тепер і готувати не доведеться”.

Оксана прийняла слова свекрухи за чисту монету, про що й сказала чоловікові. А той, усміхнувшись, розвіяв її захоплення:

– У матері просто сміливості не вистачило нам відмовити, адже останні п’ять років я сам плачу за житло. Ось і вся причина. Ти менше її слухай. Тримай дистанцію.

– Як це? – здивувалася молода дружина, – це ж твоя мама.

– Ну так, мама, – Славко притягнув дружину до себе, – сподіваюся, ти не станеш брати з неї приклад…

Оксана тоді не зрозуміла, про що говорить чоловік. Зате чудово зрозуміла свою маму, яка приїхала познайомитися із зятем і його матір’ю.

Погостювавши три дні, мати Оксани сказала доньці:

– Тримайся подалі від свекрухи. Ця жінка ще покаже себе! Не здумай із нею бути відвертою і заводити дружбу.

– Чому, мамо? – здивувалася Оксана, – вона така мила. А як виглядає! Ось у кого треба вчитися!

– Чого вчитися? Та ця жінка живе тільки для себе! Ви для неї так, мушки. Якщо знадобиться, вона вас розчавить, щоб не заважали. Будь обережна, донечко.

Тримайся за чоловіка. Славко твій мені дуже сподобався: адекватний, тактовний, видно, що кохає тебе. Будеш за ним як за кам’яною стіною. Шкода тільки, що ви живете з його матусею.

– Так це ненадовго, матусю. Ми на іпотеку збираємо, тому тут і оселилися, щоб гроші не витрачати.

– Зрозуміла. Ми з батьком вам допоможемо зібрати на перший внесок. Так швидше буде. А то як-би ця Ліля Андріївна вас не розлучила.

– Не хвилюйся, мамо, адже ми з нею майже не бачимося. Вранці йдемо на роботу – вона спить. Повертаємося з роботи – її немає: вона постійно кудись іде, а коли повертається, ми вже спимо. Тож ми майже не перетинаємося.

– У будь-якому разі – будь із нею обережна.

– Добре, матусю, – відповіла Оксана і перевела розмову на іншу тему…

Через півроку Ліля Андріївна показала Оксані, хто вона є насправді.

Усе почалося з того, що вона… закохалася. Чоловік на ім’я Альберт став з’являтися у квартирі взимку, а навесні Ліля Андріївна “попросила” сина з невісткою звільнити житлоплощу:

– У вас є два тижні, щоб знайти житло. Цю квартиру я виставляю на продаж.

– Навіщо? – здивувався Славко.

– Переїжджаю жити до моря, – відповіла Ліля Андріївна, – що, не маю права?

– Маєш, звісно, – син насупився, – а як же я?

– А що ти? Твоєї частки у квартирі немає. Мені її батьки подарували. Тож усе законно.

– Я не про це…

– А про що?

– Ні про що, – кинув Славко і, повернувшись до Оксани, сказав:

– Збирай речі. Завтра переїдемо.

– Як? – ахнула Оксана, – ти вже знаєш куди?

– Знаю. Збирайся. Я скоро…

Накинувши куртку, Славко пішов, нічого не пояснюючи. А пішов він до свого колеги: той якраз напередодні говорив, що шукає квартирантів на тривалий термін.

“- Тільки б він її не здав,” – думав Славко, швидко крокуючи вечірнім містом.

Квартира виявилася незайнятою. Наступного дня Слава з Оксаною звільнили мамі квартиру… Ще через місяць мати її продала і поїхала з Альбертом кудись в Одеську область.

За кілька днів до її від’їзду Славко запитав, чи не зможе вона позичити йому частину грошей.

– Ні, звісно, – відповіла Ліля Андріївна, – всі майбутні витрати у нас уже розписані.

– Що ж, удачі, – промовив засмучений Слава.

– І тобі не хворіти, – посміхнулася мама.

Вона навіть не спробувала обійняти сина на прощання. Через місяць Ліля Андріївна повідомила, що вийшла заміж за Альберта.

Ще через два – що купила квартиру з видом на море.Потім майже два роки від неї не було ні слуху, ні духу…

А потім вона повернулася…

І розповіла, що з Альбертом вона розлучилася: щойно гроші закінчилися, він перетворився мало не на монстра. Що він змусив її продати квартиру і забрав половину грошей. Що зник у невідомому напрямку, залишивши її саму в чужому місті.

– І що ти думаєш тепер робити? – запитав Славко крижаним тоном: він чудово пам’ятав, як мати з ним обійшлася.

– Житиму з вами.

– Чому з нами? У тебе ж є гроші за половину тієї квартири. Бери іпотеку і будуй собі житло. Купити щось за цю суму ти навряд чи зможеш.

– Іпотеку? У мої-то роки? А чим я її виплачуватиму? Із пенсії, чи що?

– А що? Влаштуєшся на роботу, плюс пенсія. Впораєшся якось.

– Це так ти рідну матір підтримуєш? Совісті в тебе немає! А я сподівалася, що житиму з вами! – вигукнула Ліля Андріївна, підхопилася і вибігла з квартири, голосно грюкнувши дверима.

Однак, наступного дня вона поїхала до сина на роботу і запропонувала:

– Синку, ну зрозумій, мене зрадили. Мені потрібен перепочинок. Не хочеш, щоб я жила з вами, допоможи знайти квартиру.

– І заплати за неї, – син усміхнувся, – так?

– А що тут такого? Ти ж мій син! Повинен допомагати!

– Нічого я, мамо, тобі не винен. Жити з нами ти не будеш. І знімати тобі квартиру я не стану. Вирішуй сама свої проблеми.

– Невдячний! Ти ще пошкодуєш про це! – не стримавшись, вигукнула Ліля Андріївна, – виростила на свою голову!

– Не розумію, чим ти незадоволена? – Славко впритул дивився на матір, – я просто беру з тебе приклад…

Якийсь час Ліля Андріївна жила в подруги. Потім в іншої. Жила на гроші, що залишилися…Коли вони закінчилися, закінчилися й подруги…Спеціально для сайту Stories

Довелося знову йти на уклін до сина.

Той вислухав і сказав:

– Мамо, ти ж ще не стара, не хвора, не інвалід. Іди працюй, якщо пенсії на життя не вистачає.

– А жити я де буду?

– Ну, не знаю. Ми живемо на орендованому житлі. Зніми й ти. Нехай не квартиру, кімнату. Шукай варіанти. Можна в приватному секторі подивитися.

– Невже тобі мене зовсім не шкода? – Ліля Андріївна схлипнула.

Слава посміхнувся:

– Не шкода. Ти мені бабку нагадуєш…

– Яку ще бабку?

– Ніяку, мамо…

І все-таки Ліля Андріївна влаштувалася. Ні, не на роботу. Заміж вийшла. За першого зустрічного… із квартирою.

КІНЕЦЬ.