– Федю, відчини мені двері! Відчини негайно, навіщо ти закрився зсередини, скажи на милість? Ти що там, не один? – кричала втомлена Єлизавета Петрівна, стоячи біля дверей своєї рідної квартири.

Вона щойно приїхала з дачі, на якій досаджувала сьогодні останні грядки. І ось тепер виснажена, голодна і запилена після роботи на землі, мріяла лише про одне – потрапити додому, та прийняти душ. А потім уже й підкріпитись. Але відчинити двері своїм ключем не змогла.

Єлизавета Петрівна зрозуміла, що чоловік Федір зараз удома, і чогось закрився на другий, внутрішній замок. Його вони закривали лише на ніч, і що сьогодні рухало чоловіком, вона не зрозуміла.

Невдоволена жінка кілька разів подзвонила у дзвінок, постукала у двері, але все було марно.

– Та що ж це робиться! – закричала розлючена Єлизавета Петрівна. – Ти пустиш мене, чи ні, старий пеньок!

Відповіддю їй була лише тиша. Єлизавета Петрівна дістала телефон, та набрала номер чоловіка. Це було дивно, але Федір одразу відповів на її виклик.

– Так, Лізонько, слухаю тебе! – Розслабленим голосом промовив він.

– Що ти слухаєш! Двері відчини, я вже тут п’ять хвилин стою! – Закричала вона.

– Де ти стоїш, Лізо? На дачі? Все зробила? То не стій, давай додому. Я вже на тебе давно чекаю, – як ні в чому не було відповідав їй Федір.

– Кого ти чекаєш там? Я вже тут за дверима! Відчиняй, давай негайно!

Єлизавета Петрівна навіть для переконливості смикнула ручку дверей.

– Чуєш, це я ручку смикаю. Відкривай, Федоре, не грайся! Досить.

– Ой, Лізонько, постривай, там хтось хуліганить у під’їзді біля наших дверей. Я зараз піду гляну і передзвоню тобі, гаразд? А ти там акуратніше, на сонці довго не перебувай, бо перегрієшся.

Федір відключився, а дружина приготувалася зайти додому. Тепер він гляне у вічко, побачить її, й нарешті відчинить ці нещасні двері. Вона навіть встала трохи далі від дверей, так, щоб її добре було видно у вічко.

– Ну, вона йому влаштує! Що це він там бурмотів телефоном, ніби не зрозумів, де вона знаходиться. Пінного без мене, чи що, тяпнув знову? Ну значить, за все відразу зараз відгребе, недолугий!

Єлизавета Петрівна, не дочекавшись жодного результату, підійшла до дверей. Вона притулила вухо, і почула кроки чоловіка. Ось він глянув у вічко. Ну нарешті! Зараз відчинить! Але ні, двері, як і раніше, були зачинені!

– Ти що там зовсім совість втратив? Відкривай, кажу, інакше я зараз викликаю поліцію, і двері відчинять. Чуєш, мерзотник старий?

– Замок зламають, а він дорогий, грошей коштує. Ти купував його? Ні, не ти. Синок наш. Хіба від тебе дочекаєшся! – Кричала жінка.

– Припиніть хуліганити! – Раптом почула вона через двері голос Федора. – Хто ви, й що вам потрібно?

– Дружина я твоя, Єлизавета. Ти що там, зовсім з глузду з’їхав після хмелю? – обурювалася вона все більше.

Жінка відчувала, як пульсує розтривожене серце. І тиск підскочив тепер до критичних позначок. От стерво! Ну ти подивися, що витворяє!

– Моя дружина зараз на дачі. Вона тільки-но мені дзвонила, – сказав їй Федір через двері. – А хто ви, та що вам потрібно, я не знаю. Тому забирайтеся звідси до дідька лисого. Швидко!

– Та що ти там, не в собі? Це ж я тобі щойно дзвонила! Я! Єлизавета, дружина твоя!

– Не хуліганьте тут. Літня жінка, а так негідно поводитеся. Не соромно? – Вимовляв їй голос Федора з квартири.

Єлизавета Петрівна почула кроки чоловіка, що віддалялися геть, і диким поглядом подивилася на двері.

Раптом пролунав дзвінок на стільниковий. Дзвонив Федір.

– Уявляєш, Лізонько, якась божевільна тітка ломиться в нашу квартиру. Адресу переплутала, чи що. Або під мухою, не розумію. Скільки неадекватних людей довкола. Просто жах!

– Та це я біля дверей! Я! Відчини мені негайно двері! Зараз же! І припини вже з мене знущатися! – Закричала на весь під’їзд Єлизавета.

– Лізо, у тебе все нормально? Ти що мовчиш? – Раптом видав їй Федір.

– Я не мовчу. Я кричу! Пусти мене додому, опудало! – приреченим голосом промовила вона.

– Додому? Ти сказала – додому зібралася? Ну, давай, давай, Лізо. На тебе чекатиму. Досить тобі вже там працювати. І так весь день на сонці. Ти тільки це… Обережніше там у під’їзді, гаразд?

– А то раптом ця божевільна ще не пішла. Ой, ти знаєш, вона така буйна, це щось із чимось! Хоч би хтось із сусідів поліцію викликав, чи що! Ну гаразд, все, чекаю на тебе.

Федір відключився, а Єлизавета Петрівна схопилася за руку, і почала рахувати пульс. Потім знайшла десь на дні сумки валідол, і поклала його під язик. Потім передумала, і стала хрумтіти ним, як льодяником.

– Так, тут одне з двох – або він збожеволів, або я. Але оскільки останнє малоймовірне, то доведеться, напевно, викликати поліцію та психіатричну швидку допомогу. Бо як би чого не вийшло, – промовила сама собі Єлизавета Петрівна. – Він і квартиру так може підпалити!

– Добридень, тітко Лізо, – сходами підіймалася на свій поверх сусідка Оленка. – А що це ви самі з собою розмовляєте? Ви добре почуваєтеся? А додому чого не заходите?

– Все добре, Олено. Все добре, іди собі, – роздратовано відповіла їй жінка.

Так, треба зосередитись. Не хочеться все ж таки викликати поліцію, а швидку – тим більше. Зачинять Федора в божевільню. Ганьба яка! Та й усі ці формальності, протоколи, бесіди з поліцією.

Сусіди почнуть пліткувати, що в неї чоловік збожеволів. Чи треба це їй? Ні, не треба. Значить, треба якось змусити Федора відчинити ці ненависні двері.

Єлизавета Петрівна набрала номер чоловіка. Вона вирішила піти на хитрість.

– Федю, я вже приїхала з дачі. Ось тут біля під’їзду стою, – сказала вона якомога спокійніше.

– Приїхала? Вже? Так швидко? Як ти встигла, коли ми з тобою п’ять хвилин тому розмовляли? Тебе що, хтось підвіз? Чоловік? І хто він? – почав він засипати дружину запитаннями.

– Та почекай ти! Який чоловік? Ну що ти? Послухай мене. Ти знаєш, я дуже боюся заходити в під’їзд. Може, ти вийдеш і зустрінеш мене? – закинула вудку Єлизавета Петрівна.

– Нехай тебе проводить той чоловік, який привіз! – раптом ображено видав Федір.

– Чоловік? – Єлизавета Петрівна була вже в напівнепритомному стані. – Федоре, ти збожеволів? Який чоловік?

– Не треба мене дурити, я все про тебе знаю. Мабуть, це Максимович із сусідньої дачі? Він давно заглядається на тебе.

– Мене не проведеш. Чи все ж таки Антон Григорович з нашого під’їзду? Та він же нещодавно дружину поховав! Який цинічний, ну ти глянь!

– Федоре, ти що влаштував? Ану швидко відчини мені двері. Мені погано, ну правда…

Єлизавета Петрівна заплакала у слухавку.

Через дві хвилини двері відчинилися, і чоловік, посміхаючись якоюсь дивною усмішкою, вийшов у під’їзд до знесиленої Єлизавети.

– Ну, що мила моя, відчула? Зрозуміла, як мені буває, коли ти мене додому по пів години не пускаєш? Ну і що, подумаєш, під мухою я буваю. Маю право з друзями хильнути у гаражі. Зрозуміла тепер, як це принизливо?

— То ти все це спеціально? Помститися мені вирішив? – Не вірила вона своїм вухам.

– Ні, не помститися. Провчити! І ще, коли ти приписуєш мені уявні романи з усіма знайомими нам бабами, розумієш, що я відчуваю в такі моменти?

– Та як ти додумався до такого, старий пес? – зло запитала Єлизавета.

– Та ось додумався. Бо втомився вже від твоїх принижень, Лізо. Захотілося тебе розіграти. Поставити на моє місце. І на мою думку, у мене непогано вийшло! – уже посміхаючись, промовив Федір.

– Та я ж мало не збожеволіла! Ледве було поліцію і швидку не викликала, а ти! Тобі не здається, що це жорстоко?

– Ні, не здається! Іноді стресові ситуації краще за всякі слова вчать. І змушують замислитись. А я тебе вже стільки разів просив не знущатися з мене, і не тримати в під’їзді. Ти ж ганьбиш мене перед усіма сусідами, і я вже просто втомився!

– А може, настав час уже кинути випивати з мужиками у ваших гаражах?

– А може, тобі вже час поблажливо ставитися до моїх звичок? Ліза, ми з тобою стільки років разом, і ти ніяк не зрозумієш – мене переробляти пізно!

– А раз на місяць із мужиками посидіти, поговорити – це не злочин. І, щодо вірності тобі, нічого не змінилося. Я тобі вірний, як і тридцять п’ять років тому. Ну, навіщо тобі всі ці скандали, поясни? Тобі що, так легше живеться?

– Ну ти й придурок, – уже по-доброму промовила Єлизавета чоловікові. – Пішла я в душ, а ти на стіл поки що накрий. Годувати мене зараз будеш. Вечеряти час.

– І миритися? – Запитав Федір.

– Ну гаразд. Куди ж тебе такого дінеш! Все-таки рідний чоловік. Тридцять п’ять років разом.

– Ну ось, це зовсім інша розмова!

Єлизавета видихнула з полегшенням – з чоловіком все гаразд, і з його головою теж! Та й з її головою, як не дивно.

– От ганьби б було! Адже, майже повірила. Ну, можливо цей урок і не подіє, але згадувати буду його часто – це безперечно.

Як вам такий “жарт” від благовірного? Пишіть в коментарях, як би ви відреагували на таке? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.