— А де ті брендові речі, що я тобі висилала? — запитала свекруха.

Я її застала за тим, як вона порпалася у моїй шафі. Приїхала до нас з Іспанії, де вона на заробітках, на тиждень. І ось поки я гуляла з дитиною на вулиці, вона полізла ритися в моїх речах.

Знаєте, ми не так розкішно живемо, як моя свекруха, і ті речі мені не особливо треба були. Я їх продавала на сайтах, тому що мені жива копійка потрібна була. Я так мамі чоловіка і сказала, а вона мені:

— Дорогенька, тоді повертає мені гроші, хоча б за половину. Я тобі їх висилала аж ніяк не для продажу.

Я навіть не одразу відповіла. Просто стояла і дивилася на неї. Як вона стоїть перед відкритою шафою, руки на боки, губи стиснуті, очі холодні.

Вона ж навіть не відчувала, що зробила щось не так! Для неї було нормальним полізти в чужу шафу і виставляти мені рахунок за «подарунки».

— Ви серйозно, Любов Петрівно?? — спитала я.

— Абсолютно, — кивнула вона.

Закінчилося все тим, що чоловік увечері віддав матері приблизно половину тих грошей, які я отримала від продажу речей. А я тепер з нею взагалі не розмовляю і чекаю хвилини, коли за нею вже зачиняться двері. І вона відчалить в свою Іспанію.

Чесно, мене трясло від злості. Не те, щоб я була невдячна, але в чому логіка? Вона ж мені ці речі не позичала, не казала, що це щось на кшталт «депозиту», який треба повертати. Висилала їх добровільно! І тепер я повинна платити їй за її ж подарунки?

Я сиділа на кухні, втикала в чашку з чаєм і намагалася заспокоїтись. Чоловік щось бубнів поруч, мовляв, не треба з цього робити слона.

— Не треба? — я підняла на нього очі. — Тобто твоя мати має право лазити в моїх шафах, вказувати, що мені з речами робити, а я ще й маю їй за це гроші віддавати?

— Ну, просто їй прикро, що ти так вчинила.

— Прикро? Так, а мені не прикро? Це, взагалі, нормально?

Чоловік зітхнув, зрозумів, що сперечатися марно, і вийшов з кухні.

Свекруха на наступний день вела себе так, ніби нічого не сталося.

— Ну що, моя хороша, що сьогодні готуємо? — промовила вона солоденьким голосом.

Я не відповіла.

— Та годі тобі ображатися, — вона відклала газету.

— Це ж просто гроші. Ти ж знаєш, що я завжди вам допомагаю.

— Ага, «допомагаєте», — пробурмотіла я собі під ніс.

Але вона почула.

— Ти хочеш сказати, що я вам не допомагаю?

Я видихнула і нарешті відповіла:

— Знаєте, я б краще без ваших «допомог» жила, якщо вони ось так повертаються.

Її очі звузилися.

— Ну ти і невдячна, дорогенька.

— Ой, та годі вже, — я махнула рукою.

— Просто дайте мені спокійно дожити цей тиждень.

Моя мама, коли я їй про це розповіла, тільки головою похитала.

— Доню, ти тепер знаєш, як воно буває. Нічого вона не дарує просто так. Завжди знайдеться причина ці подарунки згадати.

І справді. От зараз мені дали зрозуміти, що раз я отримувала від неї речі, значить, маю бути зобов’язаною. А наступного разу що?

Вона скаже, що ми живемо в її квартирі (яку вона нам не купувала, між іншим) і повинні прислухатись до її думки у всьому?

На третій день після конфлікту вона вирішила зробити вигляд, що нічого не було.

— Я тут у місті була, купила онучці нову сукню, — урочисто заявила вона, простягаючи пакет.

Я взяла, подякувала. Але у мене в голові одразу промайнуло: а що потім? Вона і за це виставить рахунок?

— Гарна? — з усмішкою спитала вона.

— Так, дуже.

— Ну от і добре. Бо мені здалося, що ти на мене досі сердишся.

Я усміхнулася у відповідь. Але всередині мене вже щось перемкнулося. Я більше не можу ставитися до неї так само, як раніше.

Уникаю її, мовчу, чекаю, поки поїде.  Але ж це не вихід. Вона ж повернеться знову. І знову почнеться те саме. Як мені поводитися далі? Гадки не маю.

Джерело