– Свахо, ви скоро на пенсію виходите, може дітям і допоможете? Вони якраз няню шукають, а тут бабуся, рідна людина, як-не-як, – запропонувала я свасі.

– А ви моїм часом не розпоряджайтеся! Ми їм квартиру дали, а тепер нехай самі справляються. Нам ніхто колись не допомагав і нічого, трьох дітей на ноги поставили, – відповіла мені сваха.

А мені так незручно стало. Так, з квартирою вони справді допомогли, бо від батьків свату дісталася, але ремонт ми з чоловіком робили і техніку всю дітям купили. Свати ж і копійкою не допомогли.

Ми в селі живемо, то ж ми окрім грошей сину й невістці ще допомагаємо городиною і молочними продуктами, але сваха каже, що то ми тільки такі не розумні, бо нам треба для себе жити, як вони роблять, а не заради дітей. Але я так не можу.

Думки не давали мені спокою. Чому так? Чому одні батьки вважають своїм обов’язком допомагати дітям, а інші – ні? Щоб розвіятись, я вийшла надвір. Наш кіт, рудий хвалько Барсик, ліниво потягнувся на лавці, ніби і йому важко було миритися з цією несправедливістю.

– Ти що, теж не розумієш, чому деякі люди такі байдужі? – спитала я його.

Він лише блимнув жовтими очима й згорнувся клубочком. Зітхнула – від кота відповіді не дочекаєшся.

Тут на подвір’ї з’явилася сусідка Галя. Вона завжди знала всі новини, тож вирішила поділитися й зі мною.

– Чула, що сваха твоя на море зібралася? На пенсію йде – і відразу на курорт. Ото молодці! – заговорила вона.

– Та чула, – знизала я плечима. – У дітей он проблема з нянею, а вона на море. Ми он усе стараємось допомогти, а вони…

– А ти їм сказала, щоб теж дітям допомагали? – запитала Галя, вивчаючи мене поглядом.

– Казала, так вона мені таке відповіла, що аж ніяково стало.

– Ой, то ж іще та штучка! Я її добре знаю! Вона своє завжди виб’є, а іншим – хоч трава не рости, – пирхнула сусідка.

Я задумалася. Може, справді справа в характері? Є люди, яким жити для себе – це нормально. А є ті, хто не уявляє щастя без того, щоб піклуватися про дітей.

Ввечері ми з чоловіком сиділи за чаєм, і я поділилася своїми думками. Він довго мовчав, а потім сказав:

– А ти подумай ось про що: ми допомагаємо дітям, бо нам це приносить радість. Це наша потреба, наш вибір. Але хіба ми можемо змушувати інших робити так само?

Я задумалася. Можливо, він мав рацію. Але чому ж тоді все одно так гірко?

Наступного дня невістка зателефонувала.

– Мамо, я вам так вдячна за все, що ви для нас робите. Справді. Але, знаєте, мені здається, що ви трохи переживаєте даремно. Ми знайдемо няню, не хвилюйтеся. А свекруха – вона така, яка є. Вона не зміниться.

– Просто мені боляче, що вони так, ніби їм байдуже, – зізналася я.

– Та ні, не байдуже. Вона просто не бачить в цьому сенсу. У неї інший погляд на життя. Я теж колись злилася, а потім зрозуміла: головне, що у нас є ви. Вашу підтримку ніщо не замінить.

Я усміхнулася. Так, можливо, варто цінувати те, що маємо, а не засмучуватися через те, чого не змінити.

Але все ж одне питання не давало мені спокою: де та межа між тим, щоб допомагати дітям і тим, щоб не втрачати себе? Чи є вона взагалі? І чи справді кожне покоління має жити тільки для себе, чи все-таки сім’я – це більше, ніж просто спільне прізвище?

Як ви вважаєте?

Джерело