— Мамо, ти зняла гроші з картки?

— Так, донечко, зараз.

Ольга Миколаївна з подивом дивилася на те, як Наталя, діставши з гаманця купюру зовсім чималого номіналу, простягнула її дитині.

— Тримай, донечко. Спасибі, що виручила.

Дівчинка, чмокнувши матір у щоку, забрала гроші і втекла до себе в кімнату.

— Наталко, я не зрозуміла, і що це зараз було? Ти навіщо дитині такі великі суми даєш? Дивись, багачка яка! Це за які такі заслуги ти їй зараз тисячу віддала? Навіщо привчати дітей до таких великих грошей? Сьогодні ти їй тисячу дала, а завтра вона в тебе скільки попросить? Пʼять?

— Це Віки гроші, мамо. Я в неї позичала, готівка була потрібна, зараз повернула. Не переживай, великі суми ми їй не даємо.

— Як же, не даєте! А звідки в неї в її віці гроші тисячами з’являються? Ох, дивись, Наталко, дограєтеся.

— Мамо, не нагнітай. Ми їй як і всі просто даємо гроші на кишенькові витрати. Вона їх не витрачає, а збирає, ну і на свята останнім часом теж даруємо грошима.

— І багато накопичила?

Близько 15 тисяч. Вона на новий телефон збирає, якраз на іменини подарують гроші, і сходимо купимо.

— Нічого собі! У 13 років такими сумами розпоряджатися! Я б (розповідь для сайту Рідне Слово)на твоєму місці не те, що борги не віддавала, я б усе до копієчки забрала! Працюєш, гаруєш, а вони ні в чому відмови не знають! Що за потреба – телефон новий?

— Ти на своєму місці так і робила, мамо. А я на своєму місці, тому чужими грошима розпоряджатися не маю права. Позичила – поверни. Це її гроші, вона їх накопичила, нехай розпоряджається ними сама.

— Ти все про свої копійки заспокоїтися не можеш? Хочеш, просто зараз тобі їх віддам. Скільки там я тобі винна? 300 гривень?

— 325. Дякую, борги повертати треба вчасно, а не через стільки років. Що я зараз буду з ними робити? А в той час для мене це був цілий статок. І не тільки для мене. Я плани на ці копійки, як ти висловилася, будувала великі.

— Ой, ви подивіться на неї! Усе до копієчки пам’ятає! А ти, бува, не пам’ятаєш, як важко нам жилося, які роки важкі були, як грошей узагалі не було? Я ж вам їжу купила, ні гривні з тих грошей не витратила на себе.

Що ти ображаєшся досі? Плани в неї були! Накупила б усякої гидоти, проїла б їх із подружками, і вся сім’я б лапу смоктала, зате ти б задоволена була. Та ти ж знаєш, що на той час у мене зарплата була менше тисячі, з яких грошей я тобі віддати то могла?

— Значить не треба було обіцяти, що повернеш. Можна було й частинами повертати.

— Ой, та ну тебе! До пенсії не забудеш тепер.

— Не забуду. Чому ж чоловік твій на дивані лежав, і пальцем не ворушив, що в хаті їжі не було, а ти в мене останні гроші обманом виманила? Я, між іншим, своєю працею їх заробила, брудні пляшки мила в холодній воді, та трави з ягодами у спеку збирала, ще й вас спонсорувала. Якщо подумати, то я ж нарівні з вами заробляла в той час.

— Та дурнею ти маялася. Хто тебе змушував? Сама захотіла грошей, що тепер ображаєшся?

Ось же як виходить, що такі моменти в пам’яті відкладаються на все життя, і хоч би що ти робив, хоч би як старався, а все одно ці неприємні епізоди, ці дитячі образи раз у раз спливають у пам’яті. Це дорослій людині здається – нісенітниця, дрібниці, копійки, а для дитини це настільки серйозно виявилося, що пронесла Наталя цю образу через усе своє життя. Але ж мама досі вважає, що вчинила правильно.

Важко тоді всім жилося, у ці лихі роки. Зарплату місяцями не давали, колгосп колихало так, що люди вже забули, що таке гроші. Вони, сільські, з голоду не загиналися, звісно, але й не шикували. Картопля є, молоко та борошно є, вже не голодні. А ось у шафці, де крупи зберігалися, як то кажуть, миша повісилася.

Жменька гречки залишилася, та ячмінної крупи трохи. Спагеті в той час і не варили просто так, що за баловство? Ламали дрібно, та замість локшини в суп кидали.

І макарони теж у суп пускали, надовго вистачало, а то що цей кілограм макаронів на сім’ю? З’їв, та забув, що вони були, а якщо з розумом витрачати, та суп із макаронами варити – цей кілограм і на місяць розтягнути можна.

Досі не любить Наталя макарони, а особливо суп із них. Як згадає, так здригнеться. І добре, коли він свіжий ще, щойно з плити, там хоч можна їсти, і не морщитися. А от якщо постоїть цей суп з обіду до вечора, макарони там розкиснуть до тієї міри, що стають мало того, що малоапетитні зовні, так ще й геть неїстівні на смак.

А спробуй-но, відмовся від їжі, мати такий прочухана видасть, а ще й на голову цю тарілку виллє, мовляв, їж швидко, не модничай мені тут.

І сидить Наталя, давиться цією макарониною, яка стала з кулак розміром, і зовсім не поміщається в рот, ковтає цю слизьку субстанцію, а вона не ковтається, так і проситься назад. Брррр, рідкісна гидота, це макаронний суп. І хто його тільки вигадав?

І в дорослих людей у той час грошей не було, що вже про дітей говорити? Які тут кишенькові гроші, коли щоб у школу дітей зібрати і свиней, і корів здавали.

Але ж дітлахи сільські ох які кмітливі! І в ті важкі роки примудрялися заробити копієчку. То ягідку нарвуть, та продадуть, нехай і за копійки, але все ж гроші. То трави лікарські збирають, сушать, та здають.

А тут ще мужик із райцентру, що траву приймав, став у село їздити та людей агітувати, мовляв, пляшки буду приймати, збирайте, намивайте, та здавайте. Це спочатку ажіотаж із тими пляшками був, тільки зовсім ледачий їх не здавав, а потім якось вщухло все.

Ну їх, пляшки ці! Знайди їх, намий, висуши, а потім починається…

Цю не візьму, форма не та, у цієї колір темний, по 10 копійок піде, ця зі сколом на шийці, і задарма не потрібна…

І в підсумку за десяток мішків порожніх пляшок виходять(розповідь для сайту Рідне Слово) сущі копійки. Та ну його, такий заробіток.

Деякі дітлахи, серед яких була і Наталя, раділи навіть цим копійкам, тому повз порожню тару не проходили, і хоч трохи, але заробити їм вдавалося.

Наталя, дурна, наївна дівчинка, своїми заробітками ділилася з мамою, і малу частину грошей залишала собі, збирала, хоч поки що й не знала, на що.

Вітчим працював у колгоспі, а вечорами заливав горе. Найцікавіше, що горе це щодня було різне. Сьогодні матір-небіжчицю шкода було, завтра себе та молодість свою, яку на жінку з причепом угробив, післязавтра – влада в усьому винна, в тому, що він ось так живе, і грошей в очі котрий місяць не бачить. І Наталка винна, що очі йому тут муляє, їсть та п’є за його рахунок.

Чому мовчала Ольга Миколаївна, і не заступалася за дочку? Можливо, боялася втратити мужика, можливо, боялася великих кулаків цього самого мужика, а можливо, і ще чогось. Зростала Наталка, як неприкаяна, і хапалася за будь-яку можливість заробити копієчку, а заробивши, більшу частину віддавала матері.

Тільки подорослішавши задалася Наталка питанням, чому ж здоровий, дорослий чоловік не шукав ніякого додаткового варіанту заробітку? Адже і мати частенько підробляла, то город прополоти старенькій якійсь бабусі, то побілити та пофарбувати, а цей – тільки пити і вмів, все в борг брав її, пляшку цю. І адже давали, знали, що Ольга зі шкіри геть вилізе, але борг віддасть. І мати хороша, не гребувала у доньки грошики брати.

У коробочці, що служила дівчинці скарбничкою, лежали її незліченні багатства, цілих 325 гривнів! Це зараз сума маленька, а тоді, коли нові гроші тільки недавно з’явилися, сума була значна.

Того дня мати запитала дівчинку, чи багато вона накопичила?

Наталя, ні про що не думаючи, назвала суму з точністю до копієчки.

— Донечко, виручи, позич мені ці гроші. Сама бачиш, шафа порожня, ні чаю нічого немає, Олексію треба дати щось, та й цукор закінчується. Скоро зарплату мають дати, і я тобі відразу все поверну.

І тіні сумніву в дівчинки не виникло. Дістала свою коробочку Наталя, і віддала гроші матері, не роздумуючи. Вона ж віддасть, що скупитися?

У день зарплати мати мовчала. Наталя вже до вечора не витримала, запитала, мовляв, ти забула, що обіцяла? Ви ж отримали зарплату, поверніть борг.

Ох, як оскаженіла тоді Ольга! Кричала, кричала так, що стіни тремтіли. Який такий борг? Я тебе годую, пою, одягаю та взуваю, а ти ще й борги з мене трясеш? Безсоромна ти, Наталко, безсовісна!

До неї приєднався і Олексій, теж кричав, мовляв виростив змійку на свою шийку! Які в тебе свої гроші можуть бути? Мала ти ще свої гроші мати! Треба ж, борг їй віддай! А їси ти тут на що? Одягає тебе хто?

У грудку Наталка стиснулася. Так соромно їй стало, немов злочин великий вона скоїла. Заплакала, встала з-за столу, хотіла піти у свою кімнату, та тільки мати з силою змусила її сісти назад, і доїдати спокійно, а не сидіти, і не нити.

Яка вже тут їжа, коли і шматок у горло не ліз. Довго Наталя за столом сиділа, давилася цією смаженою картоплею, яка здавалася дівчинці дуже вже солоною. Може мати солі переборщила, а може сльози тому виною були, адже капали вони, не перестаючи.

Наталка вже доросла була, коли розмова про борг той зайшла. Виявилося, що мати і думати забула, що був такий випадок. Сиділа задумлива, а потім згадала.

— Ой, Наталко, ну знайшла, що згадати! Це коли було?! Та й з чого б я тобі повернула той борг? Нас колгосп у той час обдирав. То за сіно втридорога відніме із зарплати, то за відходи, то ще за що, а зарплата – кіт наплакав. Олексія позбавляли постійно то за те що приходив напідпитку, то за прогули, він узагалі мало отримував, а на мою зарплатню чи сильно розгуляєшся?

Усе тоді Наталя матері висловила. І про те, що сама вона ті гроші заробила, ось цими ось руками, по копієчці складала, ще й матері з тих грошей більшу частину віддавала.

Про те, що вона, дитина, виходить дорослого мужика, пияку утримувала, поки той на дивані валявся. Про те, що недобре це, слово своє порушувати. Обіцяла – віддай. А то виходить, коли просила, доброю та лагідною була, не думала, що віддавати нема з чого, а як справа до віддачі дійшла, зрозуміла, що немає грошей?

— Ти ж до тітці Марії, що оковитою торгувала, як на роботу ходила, всі борги їй у строк за Олексія свого віддавала. Чому ти їй жодного разу не сказала, що не маєш у тебе грошей? Звісно, вона тітка чужа, за своє і в глотку вчепиться, але забере, а я хто? Дитина. Мене й обдурити можна.

— Та як же там не віддати було? Якщо не віддам, вона більше Олексію в борг не дасть. А ти ж його пам’ятаєш, щойно що, одразу він скаженіє. Не хотілося мені синці носити, от і віддавала.

Думаєш, не шкода мені було тих грошей? Ще й як шкода. Я Олексія як вигнала, потім ще майже рік за звичкою з получки до неї бігти поривалася, борг віддавати.

Начебто й поговорили, начебто й з’ясували все, а все одно кожен залишився при своїй думці. Наталя вважає, що мати була не права, і повинна була повернути їй гроші.

Хоч частинами, хоч по копійках, але повернути, а мама себе виправдовує тим, що ні з чого було віддавати, чимала сума була, мало не пів зарплати. Та й навіщо дитині такі великі гроші? На дурниці б витратила.

Багато років минуло, Наталка вже і сама мама, і доньці своїй сама гроші дає, хоч і невеликими сумами, і позичати іноді доводиться в дитини, тільки пам’ятає Наталя свою образу, свій стан, коли мама її обдурила, і борг не повернула, тому сама намагається борг доньці повернути якомога швидше.

На мій погляд, тут усе очевидно. Позичила – поверни. Нічим повертати? А навіщо тоді позичала? Тут не важливо, дочка, син, чоловік. Саме слово борг тут важливе.

КІНЕЦЬ.