– Ой, дуже гарний для тебе цей хлопець, – заявила Зоя Василівна, розглядаючи фотографію в телефоні дочки.

– Такий собі модний. І стрижка в нього, і окуляри які. І сам високий, плечистий – хоч куди, чоловік. Не пара він тобі!

Марина зітхнула. А що вона ще чекала від матері, яка все життя не втомлювалася натякати, що донька – ягода другого ґатунку.

Вона й так до останнього ховала від матері своє особисте життя. Не хотіла знайомити Антона з нею. Щоб вона її зганьбила? Ні, дякую!

А в Антона були серйозні плани, він хотів одружитися. І зрозуміло, не вважав свою наречену сірою і непоказною, якою вважала її мати.

А почалося все ще тоді, коли Марина була маленькою…

…Зоя Василівна з дочкою жили в невеликому селі, за сімдесят кілометрів від районного центру. Батько пішов, тільки-но дізнався, що Зоя в положенні. Вони й розписані не були.

Тож не отримала молода мати ані аліментів, ані допомоги. Працювала на місцевій пошті. Ростила доньку з бабусею та сестрою. І з дитинства дала Марині зрозуміти, що стрибати довкола неї ніхто не буде. Що немає у ній ніяких видатних якостей.

– Мамо, мамо, – тягла за спідницю жінку у продуктовій крамниці маленька дівчинка. – Купи кіндер, будь ласка.

На прилавку красиво були розставлені загорнуті в червоно-білу обгортку шоколадні яйця з сюрпризом. Марина куштувала їх єдиний раз у житті, коли її пригостили шматочком ласощів у дитсадку.

– Куди тобі таке? Не свято, і не Новий рік, – відповіла Зоя Василівна. – Дуже жирно, ірисок куплю, і вистачить з тебе.

У першому класі після батьківських зборів, до батьків школярів підходила жінка з місцевого будинку культури, та пропонувала записати діток у різні гуртки.

– Яка у вас гарненька дівчинка, – до Марини нахилилося зацікавлене обличчя.

– Так і бачу, як танцює народні танці. У нас саме нова група набирається зараз.

– Та які їй танці?

– Зоя Василівна махнула зневажливо рукою. – Ноги товсті, у спідниці заплутається і впаде на сцену.

– Ну, – співробітниця будинку культури дещо розчаровано спробувала знову. – Може, тоді в хор?

– Я вас благаю, вдома вуха в’януть від її співу, – мати знову посміхнулася так, ніби говорила про само собою зрозуміле.

– Краще на гурток домогосподарства її запишіть. Готування в житті точно стане в пригоді, на відміну від співів і фуете на сцені. Я ж, як краще хочу…

Звісно слухати саму Марину ніхто не став. Так і стала дівчинка вчитися шити, готувати й пекти, доки її подружки співали та танцювали. Іноді Маринка вечорами вже лежачи в ліжку, довго дивилася на ноги.

– І нічого не товсті, – ображено шепотіла вона.

Час минав. З дівчинки Марина перетворилася на дівчину.

– Ти куди патли розпустила? – чіплялася мати. – Хочеш, щоб у тебе щоки ще товщі здавалися? Ану, збери у хвіст, та нісенітницею не майся! У корівник теж будеш так ходити?

Марина ще тоді пообіцяла самій собі, що за будь-яку ціну поїде з ненависного села. Ніколи не доїтиме корів, та не доглядатиме птицю. Мати так часто врочила їй ці заняття, що у дівчини виробилася до них стійка огида.

Перший бунт Марини стався перед випускним. Коли мова зайшла про випускну сукню. Тоді вони з матір’ю поїхали до райцентру.

І в першій крамниці дівчина побачила саме те, що хотіла одягти. Але Зоя Василівна, як завжди собі не зраджувала, висловилася:

– Дуже гарне для тебе. Це на струнких дівчаток пошито, а тобі куди? Натягнеш, і по швах затріщить! І колір не твій зовсім. Краще он то візьми, синє. І дешевше, і красивіше. Я ж, як краще хочу.

Марина спалахнула. Мати постійно говорила, що вона гірша за інших. Товста, неприваблива, що вона не варта того, чого варті інші дівчатка.

– Припини так казати, мамо! – злетіла Марина просто в крамниці. – Навіщо ти мене ганьбиш?

– Я ганьблю? – Перепитала Зоя Василівна, яка до цього не зустрічала відсічі. – Ах ти невдячна! Та я тебе виховала, вигодувала. Як краще раджу, а ти сперечатись надумала?!

Шуму того дня в крамниці було, хоч греблю гати. Марина пішла на випускний у старій сукні сестри своєї подруги.

Мати навідріз відмовилася щось купувати після того, як Марина показала характер. Натомість із цієї ситуації дівчина винесла кілька уроків.

Перший – як тільки вона стане не зручною, її «покарають ціпками». Друге – потрібно якнайшвидше вступати в коледж, та їхати від цієї родини, де її вважають придатною лише на чищення гною, та варіння борщу.

Третє – чим швидше вона в місті знайде підробіток, тим краще. Чим менша залежність від пришиблених родичів, тим краще.

Так Марина і вчинила. Одразу після отримання атестата, сіла на автобус, і поїхала подавати документи до міського коледжа. Дівчині пощастило.

Навчалася вона добре, тому без проблем вступила на бюджетне місце. Марині одразу виділили кімнату у гуртожитку.

Дівчина, недовго думаючи, перевезла речі, й почала шукати роботу. До початку семестру було ще півтора місяця. Марина навчалася на фармацевта, а після занять працювала офіціанткою.

Нарешті можна було здихнути вільніше. Не слухати причіпки, принизливі порівняння, та ганебні нагадування. Мати дзвонила раз на тиждень.

Марина намагалася відповідати на запитання стандартно, та не затягувати з розмовами. Не голодна. Здорова. Дах над головою є. З навчанням все гаразд. Про роботу говорила ухильно.

Одного разу, повертаючись із пар, Марина натрапила на матір, з двома величезними сумками біля гуртожитку. Довелося приймати гостю, та вести до себе в кімнату.

– Ой, а що це ти волосся пофарбувала? – негайно видала Зоя Василівна. – Не личить тобі зовсім цей колір. І покривало на ліжку строкате дуже. Китайське, мабуть, не якісне? Краще б вовняне з хати взяла, бабчине.

Марина скривилася і відразу пораділа, що в кімнаті немає сусідки. Мати жодної краплі не змінилася.

Дівчина нашвидкуруч напоїла матір чаєм, вислухала ще з десяток причіпок, щодо своєї кімнати, та свого зовнішнього вигляду. Потім забрала привезені продукти, та випроводила матір під приводом великої кількості уроків.

Час минав. Що менше Марина спілкувалася з родичами, то більше розуміла, що все з нею нормально. Що вона не гірша від усіх інших. Що гарна, цікава, талановита.

І що теж має право на свої бажання та маленькі радощі. Марина пішла на танці, багато навчалася та працювала, накопичувала гроші.

Купила собі гарний телефон, якісний одяг, замість синтетичного ганчір’я, в яке її завжди одягала мати. Почала ходити до перукаря, модно стригтися.

Якось, на останньому курсі коледжу, на роботі з Мариною познайомився Антон. Молоді люди сподобалися одне одному. Сходили на пару побачень.

І поступово зрозуміли, що хочуть чогось більшого, ніж швидкоплинний роман. Антон виявився молодим фахівцем IT сфери.

Він щойно влаштувався працювати у велику компанію. Марині було дуже цікаво з хлопцем. Ніколи ще жоден чоловік так не приваблював її.

Минув час. Дівчина закінчила коледж, влаштувалася за фахом в аптеку. Коли Антон запропонував жити разом, Марина з радістю погодилася.

Удвох вони почали облаштовувати власне затишне гніздечко. Молодий чоловік познайомив Марину з батьками, та покликав її заміж. А потім почав запитувати, коли кохана познайомить його зі своєю мамою.

– Розумієш, Антош, – пояснювала дівчина. – Моя мама, вона… людина не проста. Звикла говорити, що на думку спаде.

– Упевнений, до будь-якої людини можна знайти свій підхід, – усміхався Антон, обіймаючи її.

Марині чомусь було ніяково пояснювати хлопцеві нюанси свого спілкування з матір’ю. Те, як вона планомірно знищувала в дитинстві її самооцінку під приводом турботи.

А самій Зої Василівні Марина теж не говорила про те, що в неї все добре в особистому житті. І відверто боялася знайомити їх з Антоном, щоб не червоніти за розмови родички.

Але одного разу, під час розмови з матір’ю, та почула голос Антона на задньому плані, й зажадала від Марини пояснень.

Дівчині довелося сказати, що, та як. Зоя Василівна негайно заявила, що приїде знайомитися, щоб Марина не упиралася.

Вже за кілька днів мати сиділа на дивані в їхній вітальні, пила зварену в турці каву, морщилася і розглядала навколишнє оточення зі звичними коментарями.

На щастя, Антона вдома не було. Він поїхав допомагати з переїздом товаришу. Зоя Василівна нарікала на відсутність кавалера доньки, й зажадала показати хоча б його фотографію.

Після перегляду фото, Антон подзвонив сам і повідомив, що скоро вже повернеться.

– От і добре, – зраділа мати. – А то що, даремно я перлася в таку далечінь? Кави цієї гіркої посьорбати?

Марина глибоко зітхнула і зрозуміла, що настав час відстоювати свої межі.

– Мамо, якщо ти хочеш познайомитися з Антоном, то вибирай вирази, будь ласка. Я більше не стерплю, щоб ти мене ганьбила і соромила своїми зауваженнями.

Кухоль завмер в руці у Зої Василівни. Брови почали з’їжджатися на переніссі. Але перш ніж жінка відкрила рота, Марина сказала:

– Мені добре відомо все, що ти думаєш. Але ні твій вік, ні твоє становище, не дають тобі права поливати мене брудом під якимось пристойним приводом.

Зоя Василівна почервоніла від злості, й схопилася з дивана.

– Ах ти хамка! Виросла, і найрозумніша стала? Ну подивимося, подивимося, до кого ти приповзеш, коли твій благовірний тебе кине! – гнівно виплюнула вона, і грюкнула вхідними дверима.

Марина повернула в замку ключ, видихнула, і сперлася на стіну. А ще твердо прийняла рішення не спілкуватися більше з матір’ю.

Деякі люди не змінюються. І єдиний вихід убезпечити себе від їхнього впливу – порвати усі зв’язки, навіть, якщо це твої батьки.

Антон невдовзі повернувся додому і здивувався, що не застав майбутню тещу. На запитання про те, що трапилося, Марина довго і докладно розповідала нареченому, чому не познайомить їх, і сама більше не спілкуватиметься з нею. Після закінчення розмови Антон міцно обійняв її.

– Не хвилюйся про це. Ти в мене найчудовіша, найталановитіша, найкрасивіша, найрозумніша. І будь-яке твоє рішення – я прийму, та зрозумію.

Марина міцніше обійняла коханого. Як же добре, що нарешті в її житті є людина, яка чесно та щиро каже такі прості, але дуже потрібні слова…

А ви як вважаєте, слушно вчинила донька? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.