— А у вас тут… непогано, — Людмила Вікторівна стояла посеред вітальні, якось дивно стискаючи ручку валізи.

– Просторо.

Катя перезирнулась із чоловіком. Щось було негаразд. Свекруха, яка завжди готова критикувати кожну дрібницю в їхньому будинку, раптом каже «непогано»?

Та сама жінка, яка при кожному візиті обурювалася їх жахливим шпалерам та «безглуздому» плануванню?

— Мамо, може, поясниш усе-таки?

— Андрій сів на підлокітник дивану.

— Дзвониш о сьомій ранку, кажеш — зустрічайте…

— А що пояснювати? — свекруха спробувала посміхнутися, але усмішка вийшла якоюсь кривою.

– Вирішила … вирішила квартиру продати. Набридло одній. Та й район там… неспокійний.

— Район?

– Андрій підняв брови.

— Ти ж завжди казала, що краще за твій будинок місце не знайти. Що всі сусіди, як рідні…

— Мало що я казала, — Людмила Вікторівна відмахнулася і раптом заговорила швидко, наче боялася передумати: — Загалом, я тут подумала… може, поживу у вас трохи? Тиждень-другий. Поки не підберу щось потрібне.

Катя відчула, як у неї всередині все стислося. «Тиждень-другий» у перекладі зі свекрухи зазвичай означав «назавжди».

— А гроші з продажу? — обережно спитав Андрій.

Людмила Вікторівна якось одразу постаріла років на десять.

— Були гроші… Вклала в одну справу. Надійну. Потім розповім.

— В яку справу? – Не відставав син.

— Я сказала – потім! — у голосі свекрухи майнули істеричні нотки. — Можна подумати, тут у вас місця мало! Три кімнати порожні.

— Не порожні, — тихо сказала Катя. — У нас кабінет та…

— Кабінет! — звично пирхнула свекруха, і в цьому пирханні раптом пролунало щось відчайдушне. — Подумаєш, важливість якась…

У цей момент у кишені у Людмили Вікторівни запілікав телефон. Вона здригнулася і квапливо скинула виклик.

— Хто це? – поцікавився Андрій.

— Ніхто. Рекламу шлють, набридли вже — вона відвернулася до вікна, але Катя встигла помітити, як здригнулися руки у свекрухи.

— Треба речі розібрати, — заметушилась Людмила Вікторівна, все ще уникаючи погляда сина. – Куди мені?

— У вітальню, — Катя махнула рукою у бік колишнього кабінету. — Тільки там…

— Чудово! — свекруха підхопила валізу і майже вибігла з кімнати.

— Дивно це все, — промимрив Андрій, коли за матір’ю зачинилися двері.

— Дивно? – Катя підібгала губи. — Це лагідно сказано. Твоя мати, яка носилася зі своєю квартирою як із писаною торбою, раптом її продає? Без попередження? І приходить до нас з однією валізою?

— А де решта речей? — раптом зрозумів Андрій. – Меблі? Сервіз, який залишився від бабусі?

З кімнати долинув приглушений звук падіння і здавлений вигук.

— Мамо, з тобою все гаразд? — Андрій сіпнувся до дверей.

— Так-так, все добре! — голос свекрухи звучав підозріло бадьоро. — Просто… спіткнулася.

Телефон у її кишені знову задзвонив. Цього разу Людмила Вікторівна не встигла скинути — мелодія лунала по всьому будинку.

— Мамо, візьми слухавку, — попросив Андрій. — Може, щось важливе.

— Кажу ж – реклама! – Знову відмахнулася жінка.

— З якого часу реклама дзвонить з іменного номера? – Катя, яка за хвилину до цього увійшла до кімнати, встигла помітити напис «Олена» на екрані телефону.

— Яка ти спостережлива, – процідила Людмила Вікторівна.

— Олена? — Андрій насупився. — Це ж…

— Твоя сестра хвилюється, мабуть, – перебила Катя. — Ти сказала, що переїжджаєш?

Свекруха завмерла на середині руху. Обличчя її стало якимось сірим.

— Сказала, звичайно, — вона почала з перебільшеною увагою розстібати валізу. – Усе вона знає.

— Тоді чому…

— Досить допитувати! — Людмила Вікторівна раптом розвернулася, і в очах її блиснуло щось схоже на агресію. Або на страх. — Я ж не питаю, чому у вас у будинку фіранок нормальних немає! Або чому шпалери ці похмурі не переклеїть!

— Починається, — пробурмотіла Катя.

— Що починається? — свекруха узялася в боки. — Думаєш, не бачу, як ти морщишся? Як переглядаєтеся? Може, й ви мене не хочете прийняти? Може…

Вона осіклася на півслові. В очах майнуло щось таке відчайдушне, що Катя мимоволі зробила крок уперед:

— Людмило Вікторівно, що трапилося насправді?

— Нічого! – свекруха схопила сумку. — До магазину схожу. У вас напевно холодильник порожній. Вічно одні йогурти.

Вона майже вибігла із квартири. Вхідні двері грюкнули так, що задзвеніла люстра.

— На мою думку, нам треба зателефонувати Олені, — задумливо промовив Андрій.

Олена не відповідала. Ні на перший дзвінок, ні на другий, ні на десятий.

— Дивно, — Андрій хмурився, дивлячись на екран телефону. — Зазвичай слухавку бере після першого гудку.

— Може, зайнята? — Катя знизала плечима.

Людмила Вікторівна повернулася з п’ятьма пакетами продуктів, наче готувалася до облоги. Виклавши все на кухні, вона вийшла на балкон — нібито провітритися. Але телефон у руці видавав справжню причину.

— Галю, ну як я їм скажу? — голос свекрухи ледь помітно тремтів. — Ні, не можу… Так, все вже зроблено, дороги назад немає…

Катя завмерла біля балконних дверей. Андрій, що йшов слідом, теж зупинився.

— Гроші? – продовжувала Людмила Вікторівна. — Які тепер гроші… Головне, щоб вони не дізналися… Особливо Андрій. Він же не пробачить…

Вона схлипнула:

— Ні, Галю, я не можу їм сказати правди… Це ж… Ні, до тебе не поїду. У тебе своїх турбот вистачає… Щось придумаю… А поки поживу в них, може все якось… Гаразд, подзвоню потім.

Клацнув вимкнений телефон. Людмила Вікторівна шумно шмигала носом.

Андрій рішуче відчинив балконні двері:

— Мамо.

Свекруха здригнулася всім тілом:

— Ой! Ти мене налякав… А я тут… повітрям дихаю…

— Що відбувається? — він уважно подивився на матір. – У що ти влипла?

— Ні в що я не влипла! — вона спробувала зобразити обурення, але голос зрадливо здригнувся. — Просто вирішила квартиру продати.

— І де поділися гроші? – Не відступав Андрій.

— Я ж сказала – вклала…

— Яку справу, мамо? В яку саме справу?

Людмила Вікторівна відвернулася до вікна:

— Не зараз, синку. Потім все розповім. Обов’язково розповім. Тільки не зараз…

У наступні дні Людмила Вікторівна поводилася дивно. То приймалася з розлюченістю чистити кухню, то годинами сиділа, дивлячись в одну точку.

Телефон вона тепер відключала, а коли Андрій питав про сестру, переводила розмову.

— Щось тут нечисте, — сказав Андрій увечері. — Може, подзвонити Олені знов?

— Я намагалася, – Катя похитала головою. – Не бере трубку.

— А Віталіку?

— Теж мовчить.

А на четвертий день свекруха заговорила про ремонт.

— Отут би шпалери поміняти, — вона водила рукою по стіні. – І там. І взагалі…

— Людмило Вікторівно, — Катя відчула, як усередині здіймається роздратування, — ми ж домовилися…

— Про що? – піднялася свекруха. — Про те, що я не маю права сказати? Що маю сидіти тихо, як миша?

— Ні, про те, що… Чому я маю жити у своєму будинку за вашими правилами? — спитала свекруху Катя. — І одразу ж осіклася, зрозумівши, що сказала зайве.

Людмила Вікторівна застигла. В очах її майнуло щось схоже на біль:

— У своєму будинку? Так, звичайно… Це ваш дім. А я… Я піду. Погуляю.

— Куди? Проти ночі?

— А що? – Вона спробувала посміхнутися. — Може, знайду собі куток. Де нікому не заважатиму… Вмиюся тільки схожу у ванну, — раптом сказала вона і швидко вийшла з кімнати.

Щойно клацнув замок, у двері подзвонили. На порозі стояла жінка похилого віку зі стривоженим обличчям.

— Люда тут? — спитала вона, переводячи подих.

Це була її подруга Галина, з якою вони товаришували понад сорок років.

— Проходьте, – Катя відсторонилася. – Вона у ванній.

— Гаразд, — Галина понизила голос. — Отже, встигла. Андрію, я повинна тобі дещо розповісти. Тільки швидко, доки вона не вийшла.

— Про що? – Він насупився.

— Про те, що твоя сестра наробила, — Галина присіла на край стільця. — Олена з чоловіком купили нову квартиру, більшу. Вмовили твою матір продати свою — мовляв, будеш з нами жити, навіщо тобі самій… Вона й продала. Всі гроші їм віддала, вони ж в іпотеку влізли.

— І що? — Андрій подався вперед.

— А те, що Віталік, як тільки квартиру взяли одразу перевзувся, скандал влаштував. Сказав, чи я, чи вона. А Олена… — Галина похитала головою. – Олена промовчала. Навіть не заступилася. Тепер твоя мати без квартири, без грошей.

— Не може бути, — Андрій побілів. — Ленка не могла так вчинити.

— Могла, — Галина гірко посміхнулася. – Ще як могла. Знаєш, скільки я вмовляла її правду сказати? А вона все «потім, потім»… А потім вже пізно було – документи підписано, гроші перераховано.

— Сволоти, — процідив Андрій.

— Тихіше ти, — Галина злякано зиркнула на двері ванної. — Вона не хотіла, щоб ви знали. Каже – соромно. Уявляєш? Її обдурили, а їй соромно!

— А що в неї залишилось? — раптом спитала Катя. — Речі, меблі?

— У гаражі в мене стоять, — зітхнула Галина. — Два дні як привезли. Вона каже — продасть потихеньку…

— Господи, – Катя притиснула руку до рота. — І вона мовчить.

— А що їй казати? — Галина підвелася. — Що рідна дочка як безхатько на вулицю виставила? Що зять…

Шум води у ванній вщух.

— Я побігла, — заметушилась Галина. — Ви їй не кажіть, що я приходила. Вона мене вб’є. Але я не могла… Не могла мовчати.

Коли Людмила Вікторівна вийшла з ванної, у передпокої було порожньо. Тільки Катя стояла біля вікна, витираючи очі.

— Ти чого? — стривожилась свекруха.

— Та так… — Катя шморгнула носом. — Ріжу цибулю.

— Яка цибуля? — здивувалася Людмила Вікторівна. — Ти ж біля вікна стоїш…

— Знаєте що, — раптом рішуче сказала Катя, — завтра з’їздимо по ваші речі.

— По які речі? – свекруха напружилася.

— За тими, що в гаражі стоять.

Людмила Вікторівна побіліла:

— Звідки ти…

— Галя приходила? — Людмила Вікторівна опустилася на стілець. — От зрадниця…

— Не зрадниця, а справжній друг, — у кімнату зайшов Андрій. – На відміну від деяких.

— Синку…

— Чому ти мовчала? — він сів поряд із матір’ю. — Чому не сказала одразу?

— А що я мала сказати? — вона нервово смикала край кофти. — Що рідна дочка від мене відмовилася? Що я як жебрачка тепер…

— Мамо, припини! — Андрій стукнув кулаком по столу. — Яка жебрачка? Це твої діти! Ти все життя…

— Ось саме все життя, — вона гірко посміхнулася. – А тепер що? Тепер я тягар. Оленці чоловік дорожчий, тобі… — вона затнулась.

— Що мені? – Він нахилився до матері.

— А хіба ні? – Вона кивнула на Катю. — Он, невістка вже втомилася від мене. Каже – свої правила…

— Людмило Вікторівно, — Катя присіла поряд, — я не це мала на увазі. Просто…

— Та я знаю все, — махнула рукою свекруха. — Командую, критикую, лізу не у свою справу… Думаєте, я не розумію? Розумію. Але куди мені тепер?

— Нікуди, – твердо сказав Андрій. — Житимеш тут.

— Але…

— Без “але”, – він глянув на дружину. – Правда, Кать?

Катя мовчала кілька секунд. Потім тихо сказала:

— Правда. Тільки домовмось.

— Про що домовимося? — якось приречено спитала Людмила Вікторівна. — Що я не лізтиму? Не вказуватиму? Сидітиму тихо, як миша?

— Ні, – Катя похитала головою. — Домовимося бути чесними. Ось ви зараз що відчуваєте?

— А як ти думаєш? — свекруха невесело посміхнулася. – Сором. Образу. Страх…

— Страх? – перепитав Андрій.

— А ти думаєш, що легко в шістдесят років починати все спочатку? – Вона провела рукою по обличчю. — Знаєш, що найстрашніше? Не те, що Ленка так вчинила. Не те що грошей немає. А те, що я… — вона затнулась, — що я тепер нікому не потрібна. Як старі меблі, які на смітник…

— Припиніть! — Катя раптом стукнула по столу. — Ось ці ось голосіння — припиніть! Ви не меблі. Ви мати. Бабуся наших майбутніх дітей…

— Яких дітей? — Людмила Вікторівна звела очі.

Катя завмерла. Андрій поперхнувся:

— Ти що, хочеш сказати…

— Ну… — Катя почервоніла. – Я планувала сказати пізніше. Коли все втрясеться.

— Господи, — прошепотіла свекруха. — То ти… А я тут зі своїми проблемами…

— Саме так, — Катя присунулася ближче. — У нас буде дитина. І йому знадобиться бабуся. Справжня, строга, яка вміє і лаяти, і пожаліти. Яка навчить готувати, малювати, пасочки ліпити…

— Стривай, — перебила Людмила Вікторівна. — А як же твої правила? Твій режим? Ти ж сама казала…

— До біса правила. Житимемо як нормальна сім’я — сперечатися, миритися, притиратися один до одного. Я закочуватиму очі від ваших зауважень, ви бурчатимете на мій йогурт вранці… Але ми будемо разом. Бо інакше не можна.

Людмила Вікторівна дивилася на невістку, наче бачила її вперше:

— А ти… ти справді не проти?

— Справді, – Катя поклала руку на живіт. — Знаєте, я теж боюся. Перша дитина, все нове, незнайоме… А тут ви досвідчена, мудра…

— Скажеш також — мудра, — свекруха шморгнула носом. — Таку дурість із квартирою зробила…

— Не ти зробила дурість, — твердо сказав Андрій. – А Ленка з чоловіком. І ось що…

— Ні! – мати схопила його за руку. – Не треба нічого робити. Не треба нікому дзвонити, лаятись… Нехай живуть, як хочуть. Тільки ось гроші…

— До біса гроші, мамо, ти думаєш вони віддадуть, якщо вже так вчинили? Все, починаємо з нового аркуша!

Вперше за всі дні Людмила Вікторівна розправила плечі.

— Головне – у мене є ви. І… — вона несміливо подивилася на Катін живіт, — і майбутній онук.

— Або онука, — посміхнулася Катя.

— Або онука, — погодилася свекруха. — Знаєш, у мене десь була заговорена ковдра…

— Тільки не кажіть, що вона в гаражі у Галі! — засміялася Катя.

— Саме там! — Людмила Вікторівна теж засміялася. І вперше за ці дні її сміх був справжнім.

Через пів року в Олени та Віталіка почалися проблеми. Спочатку з грошима – іпотека виявилася непідйомною. Потім між собою занадто багато недомовленостей, занадто багато провини.

Олена кілька разів намагалася зателефонувати матері. Трубку брала Катя:

— Вибач, мама зайнята. У неї клопіт — онука скоро з’явиться.

А коли народилася маленька Машенька, Олена прийшла до пологового будинку. Стояла в коридорі, дивилася, як мати тримає новонароджену внучку, як воркує над нею, як світиться від щастя.

Людмила Вікторівна її помітила. Але не покликала до себе. Просто вийшла в коридор і сказала:

— Знаєш, доню, легко зрадити. А от заслужити на прощення — це праця.

І пішла, залишивши Олену одну. З її провиною, її помилками та її каяттям.

А вдома на неї чекали Катя з Андрієм і маленька Маша. Справжня сім’я. Тому що справжня родина – це не ті, хто живе за правилами. А ті, хто залишається поряд незважаючи ні на що.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.