– Бабусю, мені батьки 300 гривень на день дають, – похвалився мені онук, показуючи, що він собі відкладає з цих грошей, що він собі купує щодня, якісь або смаколики, або якісь дрібниці.

А мені так прикро і гірко стало, знаєте. Я ж знаю, що мої син і невістка гарно заробляють, але точно не знаю скільки. Вони про гроші зі мною не говорять. Я і не питаю, бо, знаєте, вихована так – не лізти в чужий гаманець.

Але коли я недавно попросила допомогти мені відремонтувати зуби, син сказав, що грошей він не має. «Зайвих немає, мамо, у нас свої витрати», – так і відповів.

А онукові вони щодня дають по 300 гривень. Це ж скільки на місяць виходить? Дев’ять тисяч! А на рік – більше сотні тисяч гривень!

І це просто на дрібниці, на якісь шоколадки, напої, якісь іграшки, дурнички. А я зі своєї пенсії в 3000 гривень ще й намагаюся онуку хоч раз на місяць дати 500 гривень. Бо якось воно не по-людськи, думаю. Всі дають, а я ні?

Онук мені не скаржиться, він навпаки хвалиться, показує, які гроші відкладає, як у нього вже ціла сума накопичилася. Йому радісно, він відчуває себе дорослим, що має кишенькові гроші.

А я дивлюсь на це все і думаю: а мені от не вистачило на зуби, на те, щоб нормально посміхатися, не соромитися.

— Бабусю, дивись, які в мене купюри рівненькі, – показує мені онук.

— Гарно, – кажу я, намагаючись всміхнутися, щоб не видно було зламаного зуба.

А в голові крутиться: як так? Я ж їх ростила, я ж їм все віддавала. Пам’ятаю, як собі в чомусь відмовляла, аби вони мали краще. Як останні гроші витрачала, щоб син на екскурсію поїхав, щоб одягнувся гарно, щоб навчався.

І що тепер? Мені не можуть знайти зайвих грошей на зуби, а онукові – будь ласка, 300 гривень на день?

Я нічого не сказала ні синові, ні невістці. Ну що казати? Вони ж не маленькі, самі розуміють, на що витрачають. Якщо не захотіли допомогти – значить, не захотіли. Я ж не піду випрошувати? Але образа сидить.

Тільки от думаю: чи варто мені далі давати онуку свої 500 гривень раз на місяць? Він і без них добре живе, а мені на щось інше би знадобилися.

Але ж онук не винен у всьому цьому. Він до мене з любов’ю, з радістю, він же не знає, що у мене в душі.

От і питаю у вас поради доброї: чи правильно я роблю?

Чи може, варто вже навчитися думати більше про себе?

Джерело