– 200 тисяч гривень. І це лише золото, – Я отетеріла, не розуміючи, чи правильно почула. Ганна Петрівна сиділа навпроти. Вона наче чекала на мою реакцію, наче насолоджувалася цим моментом.

– Тетяно, це твоє. Ти його заслужила, – її голос звучав рівно, навіть трохи насмішкувато.

Я краєм ока глянула на Володю. Мій чоловік мовчав, дивлячись у підлогу, наче його це взагалі не стосувалося.

– Чому? – я знову перевела погляд на Ганну Петрівну. – Чому ви залишаєте це мені?

Вона повільно поставила чашку на стіл, склала руки й ледь нахилилася вперед.

– Бо я хочу, щоб ти знала, що це не просто золото. Це тягар. Це історія, яка ніколи не дасть тобі спокою.

Я відчула, як у середині стискається важкий клубок.

– І що мені з цим робити?

Її очі звузилися, а губи скривилися в майже непомітній усмішці.

– Це вже твоя проблема.

Я не хотіла брати ці гроші. Але коли дізналася, звідки вони, зрозуміла, що в мене немає вибору.

– Я тобі скажу одразу, Тетяно. Ти мені ніколи не подобалась.

Володя, мій чоловік, сидів поруч, його погляд був спрямований у підлогу. Його мати, Ганна Петрівна, зручно вмостилася навпроти й пильно дивилася мені в очі.

– Ти ніколи не була для мого сина хорошою жінкою, – продовжувала вона. – Я тобі не довіряю. Але якщо ти вже тут, ти повинна знати правду.

Я вдихнула, намагаючись зберегти спокій.

– І що ж це за правда? – спитала, хоча всередині мене вже все палахкотіло.

– У спадок я залишаю тобі золоті прикраси й сімейну скриньку. Володя отримає квартиру, а його сестра – дачу.

Я перевела погляд на чоловіка, шукаючи підтримки, але він залишався байдужим.

– І чому це? – мій голос затремтів.

– Тому що ти повинна дізнатися, що таке справжній тягар.

Ці слова пролунали в моїх вухах декілька разів. Я не розуміла, що вона має на увазі, але вже знала: ця скринька – не просто дарунок.

Коли ми повернулися додому, я поклала скриньку на стіл і зняла кришку. Всередині, крім золотого ланцюжка та сережок, лежав згорток старих документів і кілька пожовтілих фотографій.

– Володю, це ж твоя мама?

Він кивнув, глянувши на знімок, але відразу відвернувся.

– Що це за документи? – я розгорнула їх, і холод пройшовся по моїй спині.

Серед паперів була стара довідка з лікарні, і написане мене здивувало…

Я не могла повірити своїм очам.

– Це що, твій батько був настільки поганою людиною?

Володя мовчав.

– Володю?!

Він зітхнув і потер обличчя.

– Так, – нарешті сказав.

– Але не тільки її.

Я відчула, як стискається моє серце.

– То це… Це і тебе стосувалося?

Він не відповів, але по його напружених рисах обличчя все було зрозуміло.

Я закрила скриньку, намагаючись зібрати думки.

– Але чому вона віддала це мені?

Володя підвів голову, і в його очах було щось схоже на сумну усмішку.

– Бо ти єдина, хто не боїться говорити правду.

Наступного дня ми знову зустрілися з матір’ю Володі. Вона чекала моєї відповіді.

– Що ти тепер зробиш? – спитала вона, стискаючи чашку в руках.

Я вдихнула.

– Я продам ці прикраси. А гроші віддам у фонд допомоги жінкам, які стали пережили те, що колись і ви.

Вона різко підняла голову.

– Це родинне золото!

– Це символ того, що вам довелося пережити, – спокійно відповіла я.

Ганна Петрівна довго мовчала, потім подивилася на Володю.

– Ти це підтримуєш?

Він кивнув.

– Так.

Я не знала, що вона скаже. Але в її очах я вперше побачила щось схоже на повагу.

А тепер скажіть мені: як би ви вчинили на моєму місці? Прийняли б цю спадщину? Чи віддали б на добру справу? Чи, можливо, залишили б її в родині, щоб зберегти пам’ять про минуле?

Джерело