– Ти впевнена, що хочеш зайти в мою квартиру? – запитав мене Орест, затримавши мене за лікоть перед дверима.

– А чому б ні? – я насупила брови, відчуваючи легкий неспокій.

– Ми ж домовлялися, що сьогодні я побачу, як ти живеш.

Мені здалося дивним, що він так нервує. Однак відступати було пізно. Чесно кажучи, я чекала нашої зустрічі з нетерпінням ще з того моменту, коли ми познайомилися.

Я вже давно почувалася так, ніби мій “потяг” ось-ось піде без мене. Не в тому сенсі, що я старію чи щось подібне, просто мені ось-ось виповнювалося тридцять, а я досі не мала чіткої впевненості, що знайшла “свою людину”.

Дні, тижні, місяці, а то й роки промайнули в пошуках. Мені здавалося, що уже нічого не вийде і доведеться змиритися з життям на самоті.

Аж поки я не зустріла Ореста в кав’ярні, куди забігла по дорозі з роботи. Того вечора я була втомлена, похапцем замовила лате й без настрою кинула сумку на стілець поруч. Він з’явився так несподівано, що я спершу навіть не зрозуміла, чого він хоче.

– Дозвольте приєднатися? – спитав він з якоюсь приємною невимушеністю.

– Вільних столиків немає, а я бачу, ви самі.

Я окинула його поглядом: високий, з легенькою неголеністю, усмішкою, здатною розтопити лід на Північному полюсі. Моя колежанка, яка була зі мною, саме отримала терміновий виклик від шефа й мусила тікати. Тож ми з Орестом залишилися вдвох. Насправді ми проговорили, здається, цілу годину, забувши про час.

Наступного дня він запросив мене на прогулянку вздовж Дніпра. Я була зачарована: таке враження, що ми знайомі вже сто років. Він умів слухати, щиро цікавився моїми думками й переживаннями. А потім сталося друге побачення, трете… Я вже налаштувалася, що ось він – той, кого я шукала.

Тож коли на нашій четвертій зустрічі він запропонував заглянути до нього в гості, аби показати свою колекцію старовинних листівок (як я зрозуміла, він давно цікавився історією Києва), я з радістю погодилася. Але тепер я стояла на порозі його квартири й чула, як він питає, чи я точно хочу зайти.

– У тебе там що – привиди? – спробувала я пожартувати, зазираючи йому у вічі.

– Можливо, – він невпевнено усміхнувся.

– Але давай, заходь.

Як тільки ми переступили поріг, я ледь не остовпіла. В передпокої стояли десятки коробок, у вітальні – шафи й стелажі, заповнені різноманітними старими речами: книги, газети, сувеніри, поштові листівки, декоративні тарілки. На підлозі лежали мішки зі ще якимись паперами. Вільного місця майже не було. Я йшла поволі, боячись щось зачепити.

– Це… все твоє? – спитала я, окинувши поглядом кімнату.

– Так, я колекціоную історичні речі, – відповів він з помітним хвилюванням у голосі. – Правда, трішки переборщив.

Трішки – це було дуже м’яко сказано. Я побачила на столі порцелянових ляльок із тріснутими обличчями, цілий стос журналів 80-х років. Біля вікна – здоровенна шафа з вініловими платівками. Коли Орест рушив коридором далі, я ледве пробралася за ним, переступаючи через гори пакетів.

– Ось тут, – він показав на двері, – моя кімната з листівками. Але я мушу попередити, там трохи… ну…

– Захаращено? – запропонувала я.

– Саме так, – зітхнув він і відчинив двері.

Те, що відкрилося перед моїми очима, більше скидалося на музей забутих речей. Куди не кинь оком – конверти, листи, марки, старі фотоальбоми. Чесно кажучи, я трохи злякалася. Не того, що це якийсь небезпечний мотлох, а того, наскільки все було занедбане й наскільки він не контролював цей процес.

– Олеже, – несподівано пролунало з іншої кімнати (я й не помітила, що там хтось є), – ти приніс мені мій чай?

Один погляд на Ореста – і я зрозуміла, що він напружився. У дверях з’явилася невисока жіночка з темними колами під очима. Як виявилося, це його тітка Галина, яка живе разом із ним. У неї, за його словами, вже років п’ять “легка депресія”, і вона з того часу майже не виходить з квартири.

Саме тому йому доводиться всім займатися: купувати продукти, оплачувати рахунки, розбирати речі. Але, здається, розбирання давно переросло у залежність – він скупляє на барахолках усе, що здається йому “цінним”, і не може зупинитися.

– Я розумію, що це виглядає дивно, – нарешті сказав він, коли ми вийшли в сусідню кімнату, трохи вільнішу від коробок. – Але не можу залишити тітку саму, а ці речі… Я відчуваю, що рятую їх від знищення, даю їм друге життя.

Я зітхнула, намагаючись зібратися з думками. Буквально пів години тому я була впевнена, що знайшла чудового чоловіка, а тепер стояла серед хаосу й не розуміла, чи зможу впоратися з цим. Запах пилу й старих газет заважав дихати, а тітка Галина дивилася на мене з-під лоба, ніби я ненароком зазіхнула на її маленьку фортецю речей.

– Олеже… – почала я, але він мене перебив.

– Лесю, мені дуже подобаєшся ти й наші розмови. Ти перша людина, якій я вирішив показати все це. Я сам не знаю, що з цим робити. Це ж не просто колекція, це вже… певна залежність, – він опустив очі й знітився. – Але я не можу кинути тітку, а без мене ця квартира розвалиться…

Мені стало його щиро шкода. Однак я також усвідомила, що тягар такого способу життя може стати проблемою для нас обох. Я прикипіла до Ореста серцем, та переді мною розгорнулася складна картина: він загруз у купі речей, і йому не вистачає сил та, можливо, підтримки, щоб розв’язати цю проблему.

Того вечора ми довго говорили. Я намагалася пояснити, що, крім турботи про тітку, йому варто подбати і про себе, про своє здоров’я та простір. Він кивав, погоджувався, але я бачила, що насправді він не певен, із чого почати.

Тепер я стою перед дилемою. Я справді хочу продовжити стосунки з Орестом, бо бачу в ньому доброту, інтелект і щирість, якої мені бракувало в попередніх знайомствах. Але чи готова я вплутатися в цей побутовий і психологічний “багатошаровий пиріг”? Чи не стане мені це надто важким тягарем?

Як ви гадаєте, чи можна разом упоратися з такою проблемою, коли в когось із партнерів є схильність до захаращення і відповідальність за родича, який не бажає змін?

Чи реально при вашій підтримці мотивувати кохану людину розібратися з надмірними речами і почати “чисте” життя? Може, у вас були схожі історії, і ви знаєте, які кроки допоможуть спокійно та з повагою до всіх сторін навести лад?

Поділіться думками. Мені здається, це питання, яке варто обговорити нам усім.

Джерело