– Ну, ти чув, що Валерка своїй названій доньці від Свєтки квартиру подарував? – чомусь із захопленням розповідала Ірина Петрівна за недільним обідом.

– Молодець який, справжній батько! Дівчинці вже двадцять п’ять, настав час свій кут мати.

Ганна, дочка Ірини Петрівни, тільки скривилася:

– Мамо, який же він молодець? Ти так його вихваляєш, як наче він нашій спільній доньці Оксані її відписав! Знайшла чим хвалитися!

Валерка – її перший чоловік, з яким вона розлучилася п’ятнадцять років тому, – не викликав у неї теплих почуттів.

Але мати чомусь постійно ставила його за приклад, ніби не помічаючи невдоволення доньки, та його хамської поведінки.

Сергій, теперішній чоловік Ганни, уважно подивився на тещу, потім на дружину, але промовчав. Тільки жовна на вилицях заходили.

Він теж мав доньку від першого шлюбу – двадцятирічну Юлю, студентку медичного. І однокімнатну квартиру, що дісталася від бабусі, яку він здавав, і платив аліменти.

– Тепер Оленка з чоловіком житимуть у трикімнатній на Привокзальній, уявляєш? – продовжувала Ірина Петрівна, наче знущаючись.

– А Валерка ж міг і продати, гроші собі забрати. Оце я розумію, відповідальність!

– Мамо, годі вже! Не мотай мені нерви! – не витримала Ганна. – Давай про щось інше поговоримо.

Але думка була запущена. Увечері, коли теща пішла, Сергій раптом сказав:
– Я теж хочу подарувати Юлі свою квартиру.

Ганна завмерла з кухлем у руках:

– У сенсі?

– У прямому. Вона закінчує третій курс, невдовзі почне підробляти. Їй треба десь жити.

– А як же гроші від оренди? – Ганна поставила кухоль на стіл. – Ми ж накопичуємо на відпустку, на машину!

– Ти накопичуєш, – поправив Сергій. – Я свою частину переважно на аліменти віддаю, і дещо Юльці підкидаю.

– Але ж ми домовлялися! – Ганна підвищила голос. – Ця квартира – наша фінансова подушка! А для Юлі можна потім щось підібрати, коли заміж збереться.

– Чому потім? – не зрозумів Сергій. – Квартира є зараз, навіщо чекати?

– Тому що у нас Марійка росте! – Ганна стукнула долонею по столу. – Їй також квартира знадобиться!

– Так ми їй на нову накопичимо, – знизав плечима Сергій. – Їй лише шість, у нас ще років п’ятнадцять у запасі.

Все було так – дружина була проти. І аргументи у неї були. І плани на цю квартиру – теж.

Адже справедливо – у Юльки має бути свій дах над головою, їй уже за двадцять, доросла дівка! А Машка ще маленька – встигнеться.

– Послухай, – Сергій намагався говорити спокійно. – Ми живемо у твоїй квартирі, так? Яка дістанеться Оксані? Так?

– Так, і що? – Ганна склала руки на грудях.

– І Оксана, твоя дочка від першого шлюбу, живе з нами. Так?

– Так, і?

– А твій Валерка обдарував доньку своєї співмешканки квартирою, а вона навіть не його рідна дочка, а названа!

– Хоча міг би вашій спільній доньці Оксані такий подарунок зробити. А я своїй рідній не можу? Де справедливість?

– До чого тут справедливість? – сплеснула руками Ганна. – Мова про гроші! Про наше майбутнє! Ця квартира приносить нам дванадцять тисяч щомісяця!

– Які ми витрачаємо на репетиторів для Оксани, її одяг та гаджети, – зауважив Сергій. – І на літні поїздки втрьох: ти, я та Оксана. А Марія сидить із твоєю мамою на дачі.

– Ти здурів? – Ганна аж задихнулася від обурення. – Оксана вступає цього року, їй репетитори потрібні! А на море ми Марію не беремо, бо вона ще маленька, їй нудно буде!

– А минулого разу їй три роки було, теж нудно?

Тут Ганна осіклася, бо крити було нічим. Справді, Марію вони нікуди не брали, викручуючись різними відмовками. А ось Оксану – завжди й скрізь. І гроші на неї не шкодували.

– Загалом, я все вирішив, – підбив підсумок Сергій. – Завтра йду оформляти дарчу.

– Тільки посмій! – Ганна схопилася. – Я тобі цього не пробачу!

– Чого це? – щиро здивувався Сергій. – Того, що я хочу для своєї дочки те саме, що твій колишній зробив для чужої? Чудова логіка!

На цій ноті він вийшов із кухні, залишивши Ганну кипіти від злості.

Наступного дня вона зустріла його з порога:

– Передумав?

– Ні, – спокійно відповів Сергій. – Вже все оформив.

– Що? – Ганна зблідла. – Ти… ти правда…

– Правда, – кивнув Сергій. – І знаєш, що? Юлька від щастя плакала. Сказала, що ніколи б не подумала, що я на таке наважусь.

Він не сподівався, що ці слова так зачеплять його дружину. Вона раптом заплакала:

– Ти все зіпсував! Усі наші плани! Усі мрії! Як ти міг?

– Я нічого не зіпсував, – похитав головою Сергій. – У мене теж є дочка, і я про неї дбаю, от і все.

– Але що тепер буде з Марією? – схлипувала Ганна. – У неї нічого не буде!

– У неї будуть люблячі батьки, які обов’язково допоможуть їй із житлом, коли настане час, – твердо сказав Сергій. – Я накопичу, обіцяю.

– Ні! – Ганна тупнула ногою. – Ти маєш повернути все назад! Скасувати дарчу! Інакше я подам на розлучення!

Сергій уважно подивився на дружину, немов уперше її бачив:

– Ти серйозно? Ти готова зруйнувати сім’ю через квартиру, яка навіть не наша спільна власність?

– Це питання принципу! – заявила Ганна. – Ти мав зі мною порадитися!

– Я намагався, але ти вперлася, – зітхнув Сергій. – Що ж, коли ти так вирішила…

Через тиждень їх розлучення обговорював весь під’їзд. Сергій винайняв кімнату неподалік роботи, а речі перевіз за один день. Аліменти на Марію платив справно, навіть більше, ніж треба.

А ось Ганна залишилася наодинці зі своїми принципами, та обома доньками – Оксана, яка так і не змогла вступити в інститут з першого разу, та Марією, яка часто запитувала, коли повернеться тато.

Ірина Петрівна, дізнавшись про розлучення, насамперед накинулася на зятя:

– Як ти міг кинути їх? Через якусь квартиру!

– Не я покинув, а ваша дочка вигнала, – спокійно відповів Сергій. – Через принципи. Які ви, до речі, в неї вклали своїми розповідями про чудового Валерку.

Теща осіклася, але швидко знайшлася:

– Але ж можна було компроміс знайти!

– Можна було, – погодився Сергій. – Тільки Ганна не захотіла. А я не збираюся залишати одну дочку без даху над головою, на догоду другій, яка й так живе у трикімнатній квартирі.

На цьому розмова закінчилася. А за пів року Сергій зустрів Ганну в супермаркеті. Вона була змарніла і втомлена.

– Як справи? – спитав він.

– Нормально, – сухо відповіла вона. – Оксана вступила в коледж, Марія пішла в перший клас.

– Радий за них, – щиро сказав Сергій. – А ти як?

– А що я? – Ганна гірко посміхнулася. – Працюю на дві ставки, щоб всіх утримувати. Оксані ж потрібні гроші на навчання, а твоїх аліментів на Марію ледве вистачає на їжу.

Сергій промовчав. Він знав, що аліментів, які він платить, вистачило б на їжу для сім’ї. Але коли Ганна вирішила звинувачувати його – нехай.

– До речі, – раптом сказала вона. – Ти мав рацію щодо Юлі. Я поговорила з нею нещодавно… Вона гарна дівчинка. І ти добрий батько.

Ці слова застали Сергія зненацька.

– Дякую, – тільки й зміг сказати він.

– Може… може, спробуємо ще раз? – несподівано запропонувала Ганна. – Я не мала рації. Твоя дочка тобі теж дорога, я розумію. Просто мені здавалося несправедливим, що одній дістанеться квартира, а іншій – нічого.

Сергій довго дивився на колишню дружину, а потім похитав головою:

– Знаєш, а справа ж не у квартирі була. А у тому, як легко ти поставила ультиматум. Як швидко вирішила зруйнувати сім’ю через принципи. Я тепер по-іншому до тебе відношусь.

– Ти… ти мене розлюбив?

– Ганна зблідла.

– Ні, – чесно відповів Сергій.

– Просто зрозумів, що у твоїй системі цінностей є місце принципам, але немає місця компромісам. А сім’я без компромісів – не сім’я.

З цими словами він розвернувся і пішов до каси, залишивши Ганну стояти з повним кошиком посеред магазину.

А вона раптом зрозуміла, що втратила набагато більше, ніж дохід від здачі квартири. Вона втратила кохання, та повагу. І звинувачувати в цьому можна було лише себе…

Як ви вважаєте, слушно вчинив Сергій? Пишіть свої міркування в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.