Кажу мамі:

– Навіщо тобі так багато грошей? Ти би частину або клала на депозит внукам на навчання, або мені би віддавала, бо в мене з чоловіком зарплати дві менші, ніж ти заробляєш.

В тебе пенсія судді, плюс ти прибираєш у двох будинках, де живуть дуже заможні люди, і платять вони тобі багатенько.

Відповідь мами мене просто приголомшила, дуже неприємно ввела в ступор. Ну хіба мами так відносяться до своїх дітей і онуків, як оце моя? Та про все по-порядку. Сподіваюся на вашу підтримку і розуміння.

Сидимо з мамою на кухні, п’ємо чай. Вона сьогодні знову приїхала вся у справах – каже, що ледве знайшла час між прибираннями. А я все дивлюся на неї й думаю: ну навіщо їй так упахуватися?

— Мамо, — кажу я, відклавши чашку.

— От поясни мені, навіщо тобі стільки грошей?

Вона дивиться на мене поверх окулярів, надпиває чай, мовчить.

— У тебе ж і так пенсія судді гарна. Плюс дві роботи. Ти ж уже не молода, могла би просто жити собі спокійно, відпочивати.

— Ага, і що мені робити? В вікно дивитися? — іронічно кидає вона.

— Ну не в вікно, але скажи чесно, ти хоч знаєш, скільки в тебе зараз грошей на рахунку?

— А що, я маю рахувати кожну копійку?

— Ага! Бо от скажи мені – ну навіщо тобі їх стільки? Ти би могла хоча б частину на депозит внукам класти, на навчання. Або мені віддавати, бо ми з чоловіком працюємо, а все одно у нас удвох зарплати менші, ніж у тебе.

І тут мама, яка щойно сиділа спокійно й неквапливо сьорбала чай, ставить чашку, складає руки на столі й дивиться на мене.

— Це ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— І ти вважаєш, що я повинна тобі віддавати гроші?

Я трохи зніяковіла. Ну, звучить, може, і різко, але ж по суті десь це я і мала на увазі.

— Ну, не так, щоб “повинна”, але ж я твоя дочка. Я ж не чужа.

— І?

— І що “і”? Тобі їх стільки не треба, а нам би вони дуже допомогли.

Мама скидає окуляри, відкладає їх на стіл і дивиться прямо на мене.

— Слухай уважно, доню. Я працювала все життя. І зараз працюю. І в мене є гроші, тому що я знаю їхню ціну. А тепер питання – чому я маю їх тобі віддавати?

— Тому що, ну, тому що це нормально! Ти ж мама!

— А ти ж доросла жінка. І, вибач, але в тебе дві руки, дві ноги, мозок, диплом і робота.

— Але ж ти сама казала, що гроші не головне.

— А ти сама казала, що грошей вам не вистачає.

Я вже починаю сердитися.

— Ну, тобі вони що, з тобою на небо підуть?

Вона бере чай, знову спокійно відпиває ковток.

— Доню, я тебе дуже люблю. Але слухай уважно. Якщо ти думаєш, що я буду працювати і складати гроші для тебе – то ні. Ти не маленька. І я не банк. І не інвестор.

— Але ж ти моя мама!

— А ти моя доросла дочка.

Мене просто розпирає обурення.

— Ну і добре. Я все зрозуміла.

Мама киває, наче їй навіть стало легше, і додає:

— Ой, доню, коли ти зрозумієш, що свої гроші треба заробляти, а не чекати від когось – от тоді ти справді станеш дорослою. А я на Мальдіви лечу в квітні.

Я мало не кидаю чашку об стіл, але стримуюсь.

От скажіть мені, ну хіба так можна? Хіба це нормально, що мати має гроші, а її рідна дочка ледь зводить кінці з кінцями – і їй навіть не хочеться допомогти?

Я ж не чужа людина! Я її дитина! Як після такого взагалі з нею спілкуватися?

Джерело