– Як, ти витратила всю пенсію, мамо? А про мене, свого сина, ти подумала? Ти ж знаєш, що в нас зі Світланою четверо дітей. Ми не можемо їх забезпечити, бо ціни, сама бачиш, які. Як тобі не соромно? – сказав мені син, коли прийшов до нас із татом. Я досі тремчу від слів Петра.

Я сиділа на стільці й стискала руки. Здавалося, серце ось-ось вискочить. Чи я добре почула? Це моя дитина, мій син, якого я ростила, якого оберігала, якого ставила понад усе?

– Петре, та що ти таке кажеш? – тато його, Василь, суворо подивився на нього. – Це вона тобі має віддавати свою пенсію?

– А хто ж іще? – Петро змахнув руками. – Вона ж раніше давала, а тепер що змінилося?

Я проковтнула клубок у горлі й відповіла:

– Сину, я витратила гроші на ліки. І на продукти, бо ми ж теж маємо щось їсти.

– А я, мамо? Ми? Четверо дітей! Світлана ледве справляється.

Я глянула на нього й не впізнавала. Колись він був таким уважним, таким добрим. Завжди біг допомогти, питав, як я себе почуваю. А тепер? Стоїть переді мною й вимагає гроші, ніби я йому щось винна.

– Петре, – я тихо зітхнула, – я тобі все життя віддавала. І зараз би допомогла, якби могла. Але ж ти розумієш, що ми з батьком теж не мільйонери.

– Але раніше ж знаходила!

– Раніше я не так хворіла…

– Ой, мамо, не треба мені тут! – він махнув рукою, ніби я говорила щось зовсім неважливе. – У всіх болить, але якось живемо.

– То, може, й ви якось поживете? – не витримав Василь.

Петро стиснув губи.

– Та що ви таке кажете, тату? Це ж ваші онуки!

– І вони мають батьків, – відповіла я. – Ми з батьком вже своє зробили.

Петро нервово розвернувся й пішов на кухню. Чув, як він відкрив холодильник.

– Ну, звісно, собі ви наїдки купили. А ми там чим годуватимемо дітей?

– Ми купили найнеобхідніше, – я зціпила зуби.

– А нам що робити?

– Йти працювати, сину, – Василь вийшов слідом за ним. – Ти ж чоловік.

Петро різко зачинив холодильник.

– Ви не розумієте! Всі ці витрати! Світлана постійно з дітьми, я один працюю, грошей не вистачає!

– А ти хочеш, щоб ми на старості років годували твою родину?

Я бачила, як у нього почервоніли вуха.

– Не годували! Просто допомогли!

– А як ми захворіємо, Петре? Що тоді?

– Та які хвороби? Всі старіють!

Я відчула, як у мене затрусилися руки.

– То ти вважаєш, що ми просто старі, які вже вам заважають?

– Ой, мамо, ну що ти починаєш? – він сердито провів рукою по волоссю. – Я просто хотів як краще.

– Як краще для кого? – Василь подивився йому в очі.

Настала тиша. Петро не знав, що сказати.

– Я ж не вимагав…

– Але образив.

Він зітхнув.

– Ладно, проїхали.

Але мені вже було не так просто “проїхати”. Я відчула, що десь ми щось зробили не так у вихованні. Десь випустили момент, коли наш син почав вважати, що ми мусимо його утримувати.

– Петре, – тихо сказала я, – ми тебе любимо, любимо онуків. Але ми не можемо бути твоєю фінансовою подушкою.

– Ну добре, – пробурчав він, – хоч варення даси? Дітям до чаю.

Я глянула на банки, що стояли на полиці. Ті, що я варила з останніх сил, коли ноги пухли від спеки.

– Бери, – я простягнула йому дві банки.

Він узяв і пішов до дверей.

– Ти вже додому? – Василь спохмурнів.

– А що тут ще робити?

– Можна просто побути, поговорити.

Я чекала, що син хоча б сяде поруч, спитає, як я себе почуваю, як ми з батьком тут самі пораємось. Але він лише знизав плечима й відкрив двері.

– Ми зайняті, тату. Якось іншим разом, – пробурчав Петро.

І все. Пішов.

Я довго сиділа на кухні й дивилася на полиці, з яких зникли дві банки варення. Щось у середині пекло. Не через ці банки. Через слова. Через байдужість. Через той холод, який оселився між нами, наче ми вже не рідні.

Василь теж мовчав. Лише поклав мені руку на плече.

– Чого ти, стара? Давай чаю поп’ємо.

– А ти чув, як він говорив? Як вимагав?

– Чув.

– Якось не так ми його виховали…

– Не думай так. Ми робили все, що могли.

Я зітхнула.

– Знаєш, а я пам’ятаю, як мама мені останній рубль давала, коли я була ще молодою. Казала: “На, доню, купи щось дітям”. А сама потім сиділа на сухарях. І я тоді думала – як це так? Як можна віддати все? А тепер розумію. Але ж, Василю, ми не можемо віддавати все. Бо хто ж тоді про нас подбає?

Василь важко зітхнув і зробив ковток чаю.

– Ото ж бо й воно.

Ми сиділи в тиші.

А потім, через кілька днів, я почула від сусідки, що Петро розповідав, ніби ми його зовсім покинули, не хочемо допомагати, що гроші у нас є, а ми просто жадібні.

Мені знову стало погано.

Чи справді наші діти мають право вимагати від нас грошей, коли ми вже вийшли на пенсію? Чи це наша відповідальність, чи їхня? І як зробити так, щоб рідні залишалися рідними, а не перетворювалися на бухгалтерів, які рахують наші копійки?

А що ви думаєте, люди? Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело