Я так за столом свасі і сказала: “Це мала б бути моя сумка. Колись, поки ви у її житті не появилися, Марта такі речі мені віддавала”.

– Ну раз ви так вже плачетеся, свахо, то беріть, – сказала вона і витрусила з сумки в пакет всі речі, що там були.

Я не думала, що до такого дійде. Хоче, брешу, може і хотіла, бо вважаю, що дочка чинить не красиво по відношенні до рідної мами.

Може, тепер задумаються.

Я взяла ту сумку, хоча в горлі стояв клубок образи. Це ж не просто річ – це наче символ того, що моя дочка тепер віддає все не мені, а своїй свекрусі. І справа не в матеріальних речах. Я ж її мати. Хіба я не заслуговую бодай на краплю уваги?

Свекруха Марти, Оксана Іванівна, дивилася на мене з якоюсь дивною усмішкою. Такою, що ніби й добра, а ніби й з насмішкою.

– Ну, свахо, не переживайте так. Це ж просто сумка.

Я ледь не пирхнула від обурення. Просто сумка? Та це ж не перший раз!

– А телефон теж “просто телефон”? – я глянула на Марту, яка сиділа, втупившись у тарілку.

Оксана Іванівна змахнула рукою.

– Ой, ну що ви з тим телефоном носитеся? Він їй все одно не був потрібен. От у мене старий уже зовсім глючив, то Марточка мені й віддала.

– Ага, а ноутбук? І фен? – не витримала я.

Марта нарешті підняла голову:

– Мамо, не починай.

– Ти виходиш заміж чи стаєш чиєюсь донькою замість моєї?

Я не хотіла влаштовувати сцену, але мені було боляче. Я ростила її, думала, що вона буде поруч, що в старості підтримає мене, а виходить, що тепер я для неї чужа?

– Я просто ділюся тим, що мені не треба.

– Ну так, не треба, – я склала руки. – Бо новий телефон купив тобі чоловік. А те, що купувала я, можна викинути або віддати свекрусі, правда?

Марта зітхнула й подивилася на свекруху, ніби шукаючи підтримки.

– Слухайте, свахо, – знову втрутилася Оксана Іванівна. – Це ж нормально. Ви б теж так робили, якби у вас була невістка.

– Ой, не смішіть мене! – я аж засміялася від обурення. – Якби в мене була невістка, то я б не тягнула з неї все, що вона має!

Настала незручна тиша. Я бачила, що Марта злиться, але мовчить. Бо що скаже? Що я не права?

Повернувшись додому, я довго не могла заспокоїтися. Дивилася на ту сумку, що стояла на стільці, і згадувала, як колись ми з Мартою разом вибирали її в магазині. Як вона раділа, що саме ця модель – стильна, модна.

А тепер просто віддала її свекрусі.

І це тільки початок.

Наступного разу, коли я прийшла в гості, мене чекала нова “приємність”.

– О, мамо, а ти мені кофту принесла? – весело спитала Марта, побачивши в моїх руках пакет.

Я принесла їй теплу кофту, бо знала, що вона мерзлячка. Купила спеціально, знаючи її смак.

– Так, тримай.

Марта розгорнула пакет, приміряла перед дзеркалом.

– Клас, дякую.

Я нарешті зраділа – може, вона ще не зовсім віддалилася від мене?

Та варто було зайти на чай до них через кілька днів, як я мало не захлинулася від здивування.

– Оксана Іванівна, а це не кофта Марти?

Сваха саме сиділа перед телевізором у новенькій кофті, яку я купила для доньки.

– Ой, та мені так пасує! Марта сказала, що їй не личить, то я забрала.

Я перевела погляд на доньку. Вона винувато відвела очі.

– І тебе це не бентежить?

– Ну, мамо, я ж не хотіла її носити…

Я більше не змогла мовчати.

– Марто, поясни мені, будь ласка, що відбувається? Ти справді вважаєш, що це нормально?

Марта нервово стискала чашку.

– Це просто речі, мамо. Чого ти так реагуєш?

– Ти не віддаєш “просто речі”, ти віддаєш те, що я тобі дарую!

Сваха знизала плечима:

– Ну, свахо, що ви розпалюєтеся? Нам же не шкода.

Мені було гірко. Я не знала, як достукатися до власної дочки. Вона ж навіть не розуміє, що все це – не про речі.

Це про те, що тепер у неї нова мама.

І щоразу, коли я приходжу, то бачу, як вона все більше віддаляється від мене.

Тож питання, яке мене мучить – чи є в мене ще донька?

І коли Марта зрозуміє, що родина – це не тільки та, до якої вона прийшла, а й та, з якої вийшла?

Чи зрозуміє взагалі?

Джерело