Знаєте, іноді анекдоти стають життям. Я не вірю, що це відбулося зі мною в нашій родині.

Невістка народила чорненьку дитинку.

Зі старшою донечкою вона прожила майже два роки в Португалії. Приїхала звідти, і скоро з’явився животик. Я ще тоді запідозрила неладне. Але і вона, і син мовчали. І ось тиждень тому вона привела на світ дитятко з темною шкірою.

От як тепер жити в нашому українському райцентрі? Як тепер моєму сину дивитися людям в очі?

А розлучатися з Оленою син не хоче, попросив мене не втручатися.

— Мамо, прошу тебе, не треба цього, — сказав він мені того вечора, коли я, перехрестившись, сіла біля нього на кухні.

— Та як же не треба, Іване? Ти що, не бачиш?

— Бачу, — тихо відповів він. — Просто я вже давно все знаю.

Я не одразу зрозуміла.

— Що значить «знаю»? Ти про що?

Він зітхнув і потер обличчя руками.

— Я знав, що це не моя дитина.

Мене ніби струмом пронизало.

— І ти мовчав?!

— Так. Це тільки наша справа.

— Господи! Та як же так? Як ти міг це допустити?

— Бо я люблю її, мамо, — сказав син і глянув на мене так, що я навіть розгубилася.

Любить.

А я тоді сиділа й думала: а що ж мені тепер робити?

Бо ж люди вже почали перешіптуватися. Наші сусіди вже всі знають. В магазині, коли я заходжу, мені ніби й нічого не кажуть, але дивляться не передати, як. Я чую це їхнє мовчання.

І що найгірше — я не знаю, як тепер бути з цією дитиною. Я ж не чужа для неї, я бабуся. Але як прийняти?

Як це пережити?

Чи, може, я просто щось не розумію? Що мені робити?

Джерело