– Ти ж купуєш продукти, то давай гроші на молоко, – пролунав голос чоловіка.

Я моргнула, ніби не дочула:

– Ти зараз серйозно? На молоко?

Я тільки-но увійшла додому після візиту до стоматолога, і попросила чоловіка сходити за молоком, адже на ранок немає на каву ні мені, ні йому.

Льоша знизав плечима.

– Ну, а що? Ти ж сама сказала, що ти відповідаєш за продукти. Чого тепер обурюєшся?

Усередині мене все закипіло. Моя втома, хворий зуб, негода, місяцями, нестримне роздратування – все спалахнуло в один момент.

Я кинула сумку на стілець і подивилася на нього.

– Ти знущаєшся? Ми говоримо про молоко! Про безглузде молоко!

Він пирхнув, відриваючись від телефону, нарешті вшанувавши мене поглядом.

– Ну, давай, починай. Знову вистава? Знову істерика? Я втомився, чесно!

– Втомився? А я? – мій голос тремтів. – Я прийшла після лікування зуба, навіть в крамницю не зайшла, бо сил немає. Попросила сходити, та купити молоко! Це не шуба, не відпустка, не прикраси – це молоко, Льоша!

– Якщо тобі так принципово, то ось тобі ідея – сходи сама, – він знову уткнувся у телефон.

– Льоша, ти взагалі чуєш, що кажеш? – Мій голос звучав сухо.

– Чую. І тебе вже не можу слухати. Постійні претензії. Може, тобі без мене буде простіше?

– Він підійняв голову від телефону і подивився прямо в очі.

– Я переживу.

Якийсь час ми просто дивилися один на одного. У цьому погляді все: втома, роздратування, байдужість. Біль, який ніхто не хоче визнавати.

…Два роки тому все було інакше. Ми насолоджувалися кожною хвилиною разом – їздили на вихідні за місто, сиділи у кафешках, говорили про майбутнє.

Він захоплювався мною, а я довіряла йому. Тоді він був іншим. Чи мені просто так здавалося?

Я працювала у невеликому видавництві, писала рекламні статті, та мріяла про книгу. Гроші витрачала на себе та, за бажанням, на родину.

Льоша заробляв більше, забезпечував мене, оплачував великі витрати, радував мене несподіваними подарунками. Я почувала себе коханою.

Але потім почалися проблеми із його роботою. Ми почали платити за все разом. Я не скаржилася – так має бути у шлюбі.

Підтримка, розуміння, партнерство. Я чекала, що коли все налагодиться, він повернеться до старого себе.

Але нічого не змінилося. Тепер він заробляє більше мене у два-три рази, але ми так само ділимо витрати навпіл.

Тільки тепер він навіть не приховує небажання робити щось для мене. Ані квітів, ані походів у кіно, ані поїздок.

– Сходімо в кіно? – запитала я ввечері, коли ми вечеряли.

Він розсіяно длубав виделкою картоплю, не відриваючи погляду від екрана телефону.

– Хочеш – йди сама.

Я замовкла, дивлячись на нього.

– Льоша, я не сама хочу піти. Я хочу піти з тобою. Ми давно нікуди не вибиралися. Навіть просто прогулятись.

Він важко зітхнув, відкинувся на спинку стільця:

– Стомився я. Цілий тиждень на роботі працював, а ти з якимось кіно.

– Це не якесь кіно. Цей час, проведений разом, – я говорила м’яко, але в голосі відчувалася напруга. – Ти розумієш, що ми стали жити, як сусіди? Ми не говоримо, не сміємося. Робота, будинок, гараж – і так по колу.

– Я що, маю на це гроші витрачати? Квитки, попкорн, ще вечерю потім? Грошей у мене зайвих немає.

– Я куплю квитки власним коштом. Просто ходімо разом!

Він похитав головою, і встав з-за столу.

– Не хочу. Якщо тобі так треба, йди сама.

Він навіть не глянув на мене, навіть не спробував знайти компроміс. Просто відмовився. Просто йому все одно.

Колись він приносив мені каву в ліжко. Якось у звичайнісінький день подарував букет лілій, знаючи, як я їх люблю.

Ми сиділи вечорами обійнявшись, дивилися фільми, та ділилися думками, бажаннями, мріями. Тепер його єдина мрія – закінчити день, і провалитися в телефон.

Я купую продукти, сплачую за комуналку, ліки, навіть святковий стіл на Новий рік – все сама. Льоша платить оренду, та бензин для своєї машини, якою користується тільки він. Довезти мене до роботи? До лікарні? У магазин у негоду?

– Немає часу. Втомився. Лінь.

Я пам’ятаю, як минулого тижня, застудившись, намагалася викликати таксі. Він сидів поруч, копався у своєму телефоні.

– Можеш мене відвезти? Мені погано, – попросила я.

Він навіть не повернув голови:
– У мене бензину мало.

Я завмерла.

– Грошей на бензин немає? – Уточнила я, хоча знала відповідь.

Він знизав плечима, перевертаючи екран телефону.

– Ні. Та й взагалі, тобі ж зручніше самій.

Ось так. Завжди якась причина, якесь виправдання. Зарплату затримали, машина зламалася, плани змінились.

Я завжди любила свята. У дитинстві мама з татом влаштовували для мене чарівні дні народження: тепле світло гірлянд, запах кориці в повітрі, пластівці снігу за вікном, якщо це зима.

Або сонячне проміння, яке танцює на стінах, якщо літо. Я звикла вірити, що важливі дати – привід дарувати радість.

З Льошею перші роки було так само. Він влаштовував сюрпризи, вибирав подарунки, іноді навіть зовсім без приводу приносив щось несподіване – улюблені парфуми, цукерки, гарний букет. Але тепер…

Кожне свято – це виправдання.

День народження? Білий конверт, куди дбайливо укладені мої власні гроші – «купи собі що-небудь». Я мовчки дивилася на тарілку, де ще залишилися крихти від купленого мною торта.

Новий рік? Він зустрічає мене у розтягнутих спортивних штанах, без подарунків, без ігристого. “Ну ти ж сама знаєш, з фінансами зараз туго”.

Річниця? Мовчання. Навіть не привітав.

На 8 Березня я теж нічого не чекаю. Але в серці все одно зріє крихітна, безглузда надія. Може, цього разу?

Але того дня на мене чекало тільки його звичайне сонне «зі святом» та запах кави, який я собі зварила сама. Увечері я подивилася на нього, і запитала прямо:

– Ти взагалі колись зробиш для мене щось без приводу? Просто тому, що ти хочеш?

Він відклав телефон, спохмурнів.

– А що тобі треба? Квіти? Листівки? Тобі вже не двадцять років.

– Мені треба відчувати, що я тобі дорога, Льоша, – мій голос тремтів, але я не відводила погляду. – Мені треба бачити, що ти хочеш зробити мене щасливою, як і раніше.

Він похитав головою:

– Знову претензії! Чесно, я стомився!

Я дивилася на нього і не впізнала людину, з якою колись йшла під руку по життю. Відчуття, що я не дружина. Просто зручна сусідка, з якою вигідно ділити рахунки. А тепер ця сварка через молоко.

Наступного ранку я встала раніше, зварила каву. П’ю її чорною, гіркою, без молока. Гіркота напою обпалює язик, але я п’ю повільно, наче розтягуючи момент.

Льоша зайшов на кухню, позіхаючи, зіщулившись, у м’ятій футболці. Він чухає потилицю і ліниво відкриває холодильник.

– А я вчора купив молоко, – сказав він, і поставив пляшку на стіл. – Чого ти дуєшся?

Я подивилася на нього і зрозуміла: не в молоці справа. Не в грошах. Не в побутових дрібницях.

– Ти більше не кохаєш мене, – сказала я спокійно.

Він моргнув, ніби не одразу розумів сказане.

– Що?

Я подивилася прямо в його обличчя, у втомлені, байдужі очі, в яких більше немає ні іскри ніжності, ні звичного тепла.

– Не кохаєш. Ти живеш зі мною, але не любиш.

Льоша підтиснув губи, не знаючи, що відповісти. Потім знизав плечима:

– Якщо тобі так зручніше думати… – нарешті кинув він, і відвернувся, знову відчиняючи холодильник.

Я кивнула. Встала, взяла свій кухоль, та вилила залишки холодної кави в раковину.

На той момент я вже знала, що ухвалила рішення.

Я переїхала за два тижні. Не скандалила, не вимагала, не вмовляла. Просто зібрала речі, і пішла в орендовану квартиру, яку тепер оплачую сама. Ми розмовляємо спокійно, без сліз. Він тільки питає:

– Ти впевнена?

– Так.

І більше нічого.

Пізніше я почула від спільних друзів, що він здивований. Говорить, мовляв, не думав, що все настільки серйозно. Думав, що я просто вкотре «влаштувала істерику».

Мабуть, він справді не розумів, що я не вимагала квітів, ресторанів чи поїздок. Я просила кохання!

А коли його не лишилося, зрозуміла, що нічого мене більше з ним не тримає, бо силою, не будеш милою. А в мене ще ціле життя попереду. І я впевнена, що буде і на моїй вулиці свято. Я слушно міркую?

Ставте вподобайки, пишіть свої міркування в коментарях.

КІНЕЦЬ.