— Але у тебе є зайва нерухомість, — нарешті подала голос Таня.

— Можна було б хоча б продати і розділити.

Нас чотири сестри, і три заміжні, з дітьми, у старшої вже народилася онучка. А я без родини. Я багато років доглядала літнього самотнього лежачого іспанця і отримала у спадок його будинок.

Тепер у мене дуже складні взаємини з рідними, які живуть в Україні. І ось я приїхала додому на кілька тижнів, і тут таке почалося!

Ще в літаку я думала, як все складеться. Було відчуття, що мене тут не чекають з обіймами, але я не уявляла, наскільки ситуація загостриться.

Перша ж зустріч із сестрами пройшла натягнуто. Ми зібралися у старшої, Оксани. Як тільки я зайшла, всі троє мовчки подивилися на мене, а потім Марина — друга за віком — пирхнула:

— О, приїхала наша іноземка! Ну як там твій маєток у сонячній Іспанії?

Я мовчки скинула куртку й сіла. Мене аж тіпнуло від її тону. Оксана мовчала, а наймолодша, Таня, не дивилася мені в очі.

— Ви чого? — запитала я прямо.

— Та нічого, — знизала плечима Оксана. — Просто дивно, що ти нас ще пам’ятаєш.

Це прозвучало так, ніби я кудись тікала і забула про них. Хоча я завжди дзвонила, надсилала гостинці, пропонувала допомогу.

— Я ж приїхала, бо сумую за вами, — відповіла я.

— Ага, — Марина скривилася. — А ми тут собі живемо, між іншим, у бідності. А ти там в Іспанії віллу маєш!

Я стисла кулаки. Ось воно що. Гроші. Майно. Я віддала десять років свого життя догляду за людиною, яка відходила на моїх руках, ночами не спала, навчилася міняти крапельниці, робити масажі і багато іншого.

Я не розважалася, не витрачала великі гроші, не купувала собі дорогий одяг. Я працювала.

— Ви знаєте, скільки сліз я пролила, поки отримала цей будинок? — нарешті сказала я. — Вам здається, що це так просто?

— Ой, не розповідай! — відмахнулася Марина. — Ти просто вмієш влаштовуватися.

Оксана мовчала, тільки дивилася на мене оцінююче. Таня щось копирсала в телефоні.

— Ви хоч раз запитали, як мені було? Як я жила всі ці роки? — продовжила я.

— Ми тут теж не в шоколаді жили, — відповіла Оксана. — А зараз тим більше. Ти могла б допомогти.

Ось воно. Всі ці погляди, мовчання, натяки. Вони хочуть грошей.

— Так допомагаю ж! — сказала я. — І завжди допомагала!

— Але у тебе є зайва нерухомість, — нарешті подала голос Таня. — Можна було б хоча б продати і розділити.

Я відчула, як у мене пересохло в роті.

— Ви серйозно?

Вони мовчали.

Мене охопило обурення. Виявляється, я для них не сестра, не людина, а тільки власниця нерухомості, яку вони могли б поділити!

Я різко встала.

— Якщо ви мене не кликали сюди як сестру, а лише як мішок з грошима, то краще б і не кликали.

Я вийшла, грюкнувши дверима.

Наступні дні я намагалася заспокоїтися, але дзвінки від сестер сипалися один за одним.

Вони говорили то про любов, то знову про гроші. У якийсь момент я перестала відповідати.

Але найгірше — це мама. Вона теж натякала, що я маю поділитися. Що мені їх «не шкода», а тут у всіх складне життя.

І ось я сиджу в своїй старій кімнаті й думаю: а може, я дійсно не права? Може, варто було б поступитися, розділити все?

Але ж я знаю, що ніхто з них не доглянув би за тією людиною так, як я.

Що мені робити? Як вийти з цієї ситуації, щоб і совість була чиста, і зберегти добрі стосунки з рідними людьми?

Джерело