– Мамо, може ти передумаєш? Ромчик же твій єдиний онук, а я син. Маруся не готує, не прибирає. Час від часу до нас приходить її мама і приносить нам, як не борщ, то вареники, але цього мало. Ти ж знаєш, я люблю смачно поїсти.

– Ну, синок, вибачайте! Треба було раніше думати, коли я тебе просила: поговори з дружиною. Це не нормально, щоб цілими днями на дивані лежати. Я ж не робот, щоб служити вам безперестанку.

Я подивилася на сина так, щоб він зрозумів – розмови не буде. Але він, як і завжди, робив вигляд, що не бачить мого обурення. Стояв посеред кухні, а за його спиною в коридорі топтався маленький Ромчик. Очі хлопчика були трохи злякані, бо тато по дорозі сюди щось гаряче йому пояснював.

– Мам, ну справді, дай нам ще один шанс, – зітхнув син. – Ми ж зрозуміли свої помилки.

Я підняла брови.

– Справді? І що ж ви зрозуміли?

– Ну… – Син запнувся.

– Що треба було більше допомагати. Що не можна було все скидати на тебе.

Я гірко посміхнулася.

– Ой, невже? От тільки чомусь тоді ти цього не помічав! Чомусь тоді тебе все влаштовувало: і те, що твоя дружина нічого не робила, і те, що дитина з ранку до ночі на мені.

– Я ж працював! – роздратовано вигукнув він.

– Я теж працювала, синку! – не втрималася я. – А потім приходила додому і мчала на кухню, прала, прибирала, годувала вас усіх, ще й на ніч з дитиною носилася! А ваша Маруся що робила? В телефоні сиділа?

Син винувато відвів очі.

– Ну, вона ж втомлювалася…

– Від чого?! – я вже майже кричала. – Від того, що цілими днями серіали дивилася?!

Ромчик відступив ще на крок і злякано заховався за татовими ногами. Я вдихнула, видихнула й спробувала говорити спокійніше.

– Синок, я не робот. І знаєш що? Я більше не хочу бути служницею у власному домі.

– Але ж тепер усе буде інакше! – син зробив крок до мене. – Мам, чесно, я змінився. Я тепер розумію, що так не можна.

– А Маруся? Вона теж змінилася?

Син замовк.

– Отож, – я стиснула губи. – Тому іди, живи, вчися самостійності.

– Але ж, мам, на орендованій важко… – почав він.

– А мені було легко?! – не стрималася я. – Ти привів дружину до мене в дім. Навіть не спитав, чи я не проти. Я мовчала, терпіла, бо ти – мій син, бо я хотіла, щоб у тебе все було добре. Але знаєш, у чому моя помилка?

Він мовчав.

– У тому, що я одразу вас не виставила.

Син здригнувся, ніби я вдарила його словами.

– Мам, – тихо сказав він.

– Немає більше “мам”. Є я – жінка, яка нарешті може жити для себе.

Син ще трохи постояв, потім зітхнув, взяв Ромчика за руку й пішов.

Я зачинила двері й відкинулася на них спиною.

Чому ж мені було так важко дихати? Чому серце боляче стискалося?

Чи правильно я вчинила? Чи не буде Ромчик потім мене ненавидіти? Чи син справді змінився? Чи варто було дати їм шанс?

Джерело