– Ти обдурила мене! Ти знала, що обдуриш ще тоді, коли ми продавали стару квартиру!

Син кричав їй прямо в обличчя, а очі в нього були такі, наче він хотів одним поглядом пропалити її наскрізь…

– Правду люди казали – ти мені не мати і ніколи нею не була! – вигукнув Станіслав і вибіг із квартири. При цьому він з такою силою грюкнув дверима, немов хотів вивернути їх навиворіт.

Галина Федорівна важко зітхнула: їй самій не дуже подобалося те, що вона зробила, але іншого виходу не було.

Слова сина про те, що вона йому не мати, трохи зачепили її, але не образили. Вона ростила його, намагаючись, щоб у хлопчика все було не гірше, ніж в інших дітей. Вона вчила його читати, робила з ним уроки, ходила на батьківські збори, водила його в секцію плавання.

Вона чула, як одна сусідка сказала іншій, що Галина ставиться до Славочки, як до рідного. Можливо, так і було, але як ставляться до рідних дітей, Галина не знала, тому що в неї ніколи не було рідних дітей.

Колись у дитинстві вона з подружками каталася на санчатах на замерзлому ставку і потрапила в ополонку. Глибина була невелика, по плечі десятирічній Галі, але вибратися навіть за допомогою подруг вона не змогла. А ті півгодини, поки дівчата бігали за її матір’ю, стали фатальними – два з половиною місяці в лікарні з двостороннім запаленням легень та ускладнення – лікарі ще тоді сказали, що дітей у неї не буде.

Тож, коли до неї, тридцятирічної ткалі – високої, ставної жінки, посватався Микола, який працював наладчиком тут же на комбінаті, вона погодилася вийти за нього заміж. Галина знала, що дружина Миколи пішла з життя, і що чоловік один виховує трирічного сина.

Вони стали жити разом у двокімнатній квартирі, яка дісталася Галині від матері.

Жили вони мирно, спокійно, бурхливих бразильських пристрастей у сім’ї не було, але й конфліктів теж не спостерігалося.

Чи кохала Галина чоловіка? Напевно, все ж таки кохала. Принаймні ще кілька місяців після його відходу засвіти, коли треба було прийняти якесь важливе рішення, у неї в голові сама собою виникала думка: “Треба з Миколою порадитися”. І тут же приходило гірке усвідомлення, що радитися вже ні з ким.

“Так, якби Микола був живий, вона не опинилася б у цій ситуації, він би цього не допустив, зумів би напоумити сина”, – думала Галина.

Миколи не стало за півроку після того, як Славіку виповнилося вісімнадцять. Поведінка сина відразу змінилася. Він став грубити у відповідь на зауваження, міг не прийти додому ночувати. А одного разу взагалі заявив Галині, що він доросла самостійна людина і робитиме те, що вважає за потрібне. І її думка його зовсім не цікавить.

Однак самостійність Славіка не поширювалася на купівлю продуктів, на оплату комунальних та інші побутові витрати. Але за стіл він справно сідав двічі-тричі на день і міг зробити зауваження з приводу відсутності м’яса на вечерю.

А Галина Федорівна вже два місяці як вийшла на пенсію, і її бюджет значно скоротився. Вона намагалася поговорити про це зі Славиком, але йому постійно було ніколи.

Так вони й жили: у Станіслава були всі права, а в Галини – тільки обов’язки – прибрати, випрати, приготувати.

Влітку вона їхала на дачу – садила, полола, збирала врожай, робила заготовки. Сусід допомагав привезти все це в місто.

Може, вони й далі жили б так само, паралельними курсами, але одного разу Славік заявив, що збирається одружитися.

– Чи не зарано? – запитала Галина. – Я от чула, що нині молодь сім’ї створює років до тридцяти.

– Ти ще скажи, щоб я до пенсії чекав. Мені двадцять один рік, я коледж закінчив, працюю. Яні вже дев’ятнадцять, вона теж зараз закінчить навчання, отримає диплом. Ми вчора заяву подали, – сказав Слава.

– А жити ви де збираєтеся? – поцікавилася Галина.

– Як, де? Тут, у моїй кімнаті. Яна з селища, у неї там ще молодші брат і сестра, – здивувався Слава.

– А як же ми всі тут помістимося? Ви, напевно, і дитинку захочете? – запитала Галина.

– Ну, не відразу ж, пізніше.

– Взагалі, Славіку, ця квартира на дві сім’ї не розрахована. Кухня – шість із половиною метрів. Велика кімната – прохідна. Це дуже незручно.

– До речі, з комори, що в моїй кімнаті, треба буде все барахло прибрати. Яна сказала, що вона там гардеробну зробить, – повідомив син, нібито не чуючи, що говорить Галина.

– Ось так, значить, уже розпорядилися. І коли весілля? – поцікавилася вона.

– Через два з половиною місяці – у них там на літо черга. Але Яна до нас уже в понеділок переїде, їх після іспитів із гуртожитку виселяють. І ще: позич мені п’ятдесят тисяч на весілля. Я потім тобі віддам.

– Скільки? П’ятдесят тисяч? З чого ти взяв, що в мене є такі гроші? – запитала Галина.

– У старих завжди є накопичення на чорний день, і в тебе, напевно, теж є. Яна сукню собі вибрала за десять тисяч, я маю їй сьогодні ввечері грошей дати, щоб її викупити.

– Я годую тебе на свою пенсію, у мене немає накопичень, тож на мене не розраховуй, – відповіла Галина. – І взагалі, по-моєму, чоловік може одружитися, тільки якщо в нього є будинок, куди він приведе дружину, і кошти, щоб утримувати сім’ю. У тебе немає ні того, ні іншого – рано тобі одружуватися.

– А це не тобі вирішувати! – вигукнув Славік.

– Зрозуміло, вирішувати не мені, а годувати вас мені, – усміхнулася Галина.

– Тобі що тарілки супу для Яни шкода?

– Не шкода. Давай тільки уточнимо: чию тарілку супу ми віддамо Яні – твою чи мою? Моя пенсія третього рота не витримає. Може, ви будете харчуватися окремо? Нехай молода дружина готує тобі з тих продуктів, які ти купиш.

– Значить, грошей не даси? – зло запитав син.

– Ще раз повторюю: у мене залишилося дві тисячі до пенсії.

Яна оселилася у квартирі Галини Федорівни. Уже за тиждень літня жінка зрозуміла, що її більш-менш спокійне життя закінчилося.

Дівчина не працювала, тож спала до обіду, натомість увечері в них зі Славою починалося активне життя – вони дивилися фільми, не реагуючи на прохання Галини зробити звук тихіше, до них могли о дев’ятій годині завітати гості, влаштувати галасливу вечірку і спустошити холодильник.

Минув лише тиждень, а в бюджеті Галини вже зяяла величезна діра – навіть за найсуворішої економії дожити до наступної пенсії було нереально.

Не розуміючи, що з усім цим робити, Галина поділилася своєю бідою з сусідкою – Інною Семенівною – вони жили в одному під’їзді вже років сорок і були дуже дружні.

– Слухай, так вони тебе з квартири видавлять. А давай з моєю Юлькою порадимося. Вона у квартирних справах розуміється, у ріелтерському агентстві юристом працює.

Весь наступний план розробила Юля.

– Як я зрозуміла, Галино Федорівно, квартира це ваша, Славко тут просто зареєстрований. Але, одружившись, він зможе згодом зареєструвати у квартирі і дружину, і дитину. А якщо дитина буде не одна, то невдовзі ваша квартира перетвориться на подобу Воронячої слобідки, і жити тут стане абсолютно неможливо.

Скажіть, ви готові поміняти цю квартиру на іншу і продати дачу?

– Квартиру, звісно, шкода, я тут усе життя прожила, а дачу я й сама вже продавати хотіла – важко працювати, а дивитися на порожню землю не можу.

– А ми вам нову квартиру де-небудь недалеко підберемо. Подивіться – ось скільки новобудов навколо.

План Юлі був простий: Галина Федорівна мала запропонувати Славку продати квартиру і дачу і купити трикімнатну, щоб усім вистачило місця.

Займатися продажем буде вона сама, а купівлю нової квартири довірить Славку та Яні – нехай вибирають на свій смак.

Звісно, вони погодилися.

Дачу продали швидко – у середині червня там усе цвіло, будиночок був охайний, грядки засаджені й прополоті. Урожай залишався новим господарям.

Покупця на квартиру шукали майже місяць – усе-таки старий фонд. Довелося навіть трохи поступитися в ціні.

Славко і Яна шукали трикімнатну квартиру і ніяк не могли дійти згоди: то район не подобався, то ремонт неякісний, то зупинки громадського транспорту далеко.

А Юля з Галиною Федорівною досить швидко пригледіли двокімнатну квартиру в новому будинку з ремонтом від забудовника. І найцікавіше – будинок був усього в одному кварталі від старої квартири. Угоду уклали швидко, грошей вистачило, у Галини навіть залишилася пристойна сума як подушка безпеки.

У середині липня, коли Славко і Яна на три дні поїхали в селище до її рідних, до під’їзду Галини під’їхала вантажна машина, і всі її речі за два рейси були перевезені в нову квартиру.

Речі Славка і Яни, упаковані у валізи і коробки, залишилися стояти на балконі.

Коли вони повернулися, вибухнув величезний скандал. Славко навіть викликав поліцію, але документально підтвердити своє право на проживання в новій квартирі Галини він не зміг.

– Галина Федорівна продала свою квартиру і купила нову, вона є власником. Зареєструватися і проживати в її квартирі ви можете тільки з її згоди. Вона такої згоди не дає. Ви повнолітня, не інвалід, працююча людина. У родинних зв’язках із Галиною Федорівною не перебуваєте. Ваші претензії безпідставні, – пояснювали Славку поліцейські.

Славку довелося покинути нову квартиру Галини.

Але наступного дня він чекав її на подвір’ї і влаштував новий скандал:

– Ти обдурила мене! Ти знала, що обдуриш ще тоді, коли ми продавали стару квартиру! – кричав він.

– Ти хотів моїм коштом вирішити свої проблеми, у тебе не вийшло, тому ти бісишся. Моя порада: забери скоріше свої речі зі старої квартири – там люди починають робити ремонт. Можуть усе просто викинути. Я дала їм твій телефон – новий власник тобі зателефонує.

Тепер ти сам собі господар. Хочеш одружитися з Яною – одружуйся. Знімайте квартиру, працюйте, купіть собі квартиру і живіть щасливо.

– Яна відмовилася виходити за мене, вона не хоче поневірятися по знімних квартирах – це ти винна, – проричав Славко.

– Розумна дівчинка! Зрозуміла, що чоловік із тебе поки що ніякий. Так, до речі, на спадок від мене не розраховуй. Навчися, нарешті, бути по-справжньому самостійним.

КІНЕЦЬ.