– Тату, що ви робите? – я мало не випустила з рук оберемок подарункових пакунків, коли застала батька мого чоловіка, Петра, за доволі дивним заняттям.

Він стояв біля столу, заваленого конвертами з нашим весільним подарунковим “приданим”, і зазирав у них один за одним. І не просто дивився, а, здається, витягував з деяких гроші й ховав собі в кишеню. Мій мозок відмовлявся вірити в те, що бачу.

– Софіє, ти не так зрозуміла, – Петро різко обернувся, ледь не впустивши конверти. – Я просто перевіряв, чи не лишився десь порожній, чи всі гості поклали справжні гроші, а не папірці. Тобі ж цікаво дізнатися, скільки ви з Іваном отримали, правда?

Я зніяковіла настільки, що на кілька секунд застигла. У кімнаті стояла тиша, лише з коридору долинав шум весільних гостей: хтось співав, хтось сміявся, а я думала, що зараз зомлію.

Мені було важко уявити, що цей чоловік, якого я недавно почала називати “тато”, може брати наші гроші й ховати собі до кишені. Це навіть страшніше, ніж будь-які весільні курйози, яких я могла побоюватися раніше.

Та почнімо спочатку. Коли я заручилася з Іваном, мої батьки відразу заявили, що влаштують весілля за традицією: з широким застіллям, музикою, танцями, щоб усі рідні й друзі запам’ятали цей день назавжди. Мама й тато давно готувалися до мого заміжжя – відкладали кошти, придумували ідеї, домовлялися з рестораном і музикантами. Вони казали, що на весіллі єдиної доньки не хочуть бути звичайними гостями, а будуть господарями свята.

Іванові батьки, а особливо його мама, з якою я, зізнаюся, трохи побоювалася сперечатися, теж погодилися допомогти фінансово. Мені полегшало, коли я дізналася, що вони не будуть наполягати на власних баченнях. Навіть його мама сказала – Довіряю вам, діти, ідіть за своєю мрією, головне, щоб ви були щасливі.

А от Петро, Іванів батько, видавався мені спокійним, добродушним чоловіком. Іван жартував, що тато на роботі суворий, але вдома – сама доброта. Коли ми затівали якісь ідеї на кшталт ретро-фотозони чи диско-танців, він лише підтакував – Мене тільки не примушуйте танцювати, бо з мене той танцюрист, як з козла молоко. – І ми всі разом сміялися. Уявити, що він може нишком красти наші гроші… До того вечора я вважала його опорою нашої родини.

Саме під час весілля я ледь не зомліла від хвилювання. Церемонія, пісні, безліч гостей, фото, перший танець – все промайнуло, як один довгий, яскравий вихор.

Приблизно о першій годині ночі, коли гості вже танцювали, співали й почали потихеньку розходитися, я нарешті згадала про подарунки та конверти. Дехто дарував їх нам уже після церемонії, а чимало хто лишав “наостанок”. Я попросила Івана допомогти мамі роздавати гостям солодощі на прощання, а сама пішла нагору в спальню, щоб обережно сховати те, що гості вручили в останню хвилину.

Піднімаючись сходами, я відчула запаморочення. Напевно, то був результат хвилювання, бо ледь не зачепила фату, що ще звисала з моєї зачіски. Двері спальні були прочинені. Я подумала, що, мабуть, Іван чи мама заносили туди якісь пакунки й залишили двері відчиненими. Але коли я ступила за поріг, то побачила, як Петро нахилений над нашим весільним “скарбом”.

– Що ви в біса робите? – моє обурення вибухнуло миттєво. – Ви ж забираєте гроші?

– Ну… Софіє, прошу, не кричи, – він нервово облизав губи, помітно почервонів і почав хутко складати купюри назад. – Я ж хотів перевірити, чи все з конвертами гаразд. Тобі ж не потрібні якісь невикористані клочки, і… ну, розумієш, деякі гості можуть бути хитрими.

Мені було важко дихати, не те що говорити. Я встала, поклала пакунки на стілець і намагалася не розревітися прямо перед ним. У голові миттєво виникла дилема – кричати, кликати Івана й усіх рідних, чи проковтнути образу.

– Забирайтеся, – тільки й змогла я видушити з себе.

– Я сама все перевірю.

Петро розгублено натягнув піджак і втік. Сидячи на ліжку у своїй довгій білій сукні, я не вірила очам. Чоловік, якому довірила цю важливу частину нашого свята, просто витягав звідти гроші. Я то знала, що він полюбляє зіграти в карти з друзями, чувала від Івана, що тато іноді програє дрібні суми, але щоб аж так…

Уже на другий день весілля я вирішила обминати його якомога далі. Не хотілося починати з’ясування стосунків у присутності інших родичів. Та раптом Петро сам мене перехопив у коридорі:

– Софіє, прошу, тільки нікому не кажи. Це була дурниця, я перебрав і трохи зазіхнув на ваші гроші… – Він простягнув мені зіжмаканий клубок купюр.

– Ось, тут більше, ніж я встиг взяти. Купи собі щось файне, а ти забудь про цей інцидент. Івану теж не кажи, моя Людмила (дружина, а тобто Іванова мама) мною б не натішилася, якщо дізналася. Не руйнуй нашу родину, це все не варте такого скандалу.

Я отетеріла. Хабар? Він справді намагався мене підкупити? Яке приниження! Не змогла вимовити ні слова, просто викинула ці гроші в найближчу вазу з квітами й втекла. Усе всередині кипіло. Невже такі речі трапляються не тільки в поганих серіалах?

Увечері я не витримала й розповіла про все Іванові. Він вислухав мене мовчки, а тоді зітхнув:

– Я давно підозрював, що тато має проблеми з іграми. Він часто зайнятий якимись “невідкладними справами” й постійно просить грошей то на один бізнес-проєкт, то на інший. Мама ж не в курсі, бо всі фінанси тримає у сейфі. А тепер ще й це…

Іван обіцяв, що поговорить з батьком. Сказав, що йому дуже соромно, просив мене не хвилюватися, намагався заспокоїти. Та чи зможу я забути, як Петро мене так брутально підставив і ще намагався відкупитися? Наша родина відтепер має доволі брудний секрет.

Мені страшно, що я не витримаю й усе розкажу свекрусі або своїм батькам. І що тоді буде? Як ми тепер житимемо, знаючи, що той, кого я кликала “татом”, міг без докорів сумління залізти до наших весільних конвертів?

Тепер я хочу спитати вас, дорогі читачі. Як би ви вчинили на моєму місці? Чи сказати все свекрусі, ризикуючи зіпсувати стосунки в родині? Чи краще мовчати, зберігаючи цей неприємний секрет, але почуватися обдуреною?

І взагалі, чи можливо повернути повагу до людини, яка не просто вкрала ваші гроші, а й намагалася вас підкупити? Буду вдячна за ваші думки і поради, бо сама почуваюся загнаною в кут.

Джерело