– Цим ти годуєш мого Володю?, – заволала я стоячи на кухні у невістки в неділю. – Це не зелений борщ, а якась юшка невідомого характеру.

Просто уявіть собі, ніби то як “зелений борщ”, але не підбитий сметанкою, яйцем і не пахне, а зверху оранжевий шар томатної пасти і олії. А, і ще одне, що мене здивувало, в борщі не було моркви.

– Та чи у вас запаси закінчилися, які я вам з села передала, Уляно?, – сказала я відкриваючи комору, де зазвичай вона тримає всі овочі.

– Ну ось, морква є. То чому ж її немає в борщі?

Уляна знітилася, бо не було чим себе захистити.

Я схрестила руки і зітхнула.

– Уляно, ну як так можна? – не вгамовувалася я, поглядаючи то на борщ, то на невістку. – Володя цілий тиждень працює, щоб вас забезпечити, а ти йому ось це вариш?

Уляна розгублено потерла рукою лоба.

– То він їсть і не жаліється, – буркнула.

– А що йому лишається? – обурилася я. – Ну, кажи, чому без моркви?

– Бо… ну, просто так, – невістка глянула на мене з викликом, мовляв, що ще вигадаю.

– Просто так?! – я схопилася за голову. – От коли я була в декреті, то й господарювала, й дітей виховувала, й чоловікові догоджала! А ти? Ти ж удома сидиш, цілими днями біля телефона, а борщу нормально зварити не можеш!

Я відсунула тарілку, ніби боялася, що ця рідка незрозуміла юшка ще й на мене стрибне.

Уляно, поясни мені, що ти робиш цілими днями? – я обвела поглядом кухню, де панував легкий безлад. Не критичний, але далеко не той рівень чистоти, якого я навчала свого Володю.

– Дитина, мамо! – обурено відповіла невістка. – Ви думаєте, що з дволітнім малюком легко?

– Та невже? – я всміхнулася, але то була не радісна усмішка. – А в мої часи двоє дітей, город, господарство, чоловік… І нічого, всі нагодовані, обігріті, чистота довкола.

Уляна зітхнула й демонстративно схрестила руки.

– Ви просто мене не любите. От і все.

Я аж рота відкрила.

– Люблю я свого сина! – гримнула. – І онука люблю! А ти… ти просто не вмієш газдувати!

Я демонстративно витягла з комори моркву й поклала її на стіл.

– Ось, бери, ріж і додавай у борщ!

– Вже пізно, – буркнула вона.

– Пізно? – я пирхнула. – Та ні, доню, пізно буде, коли Володя зрозуміє, що помилився у виборі дружини.

Уляна аж почервоніла.

– А ви що, хочете, щоб він мене покинув?!

– Я хочу, щоб ти взялася за голову! – я подивилася на неї пильно. – Скільки можна сидіти на шиї у чоловіка? Малому вже два роки, може, час бодай щось робити?

– А хто його буде глядіти?! – Уляна вже мало не кричала.

Якимось дивом ти знаходиш час на телефон, серіали й кавування з подругами, – я знизала плечима. – А на щось корисне часу нема?

В цей момент у кімнату забіг мій онук. Його щічки були вимазані шоколадом, а ручки брудні.

– Бабусю!

Я схилилася, витерла йому обличчя хустинкою й поцілувала в лоба.

– От хто справжній скарб, – зітхнула я.

Але тут моя увага привернула нова деталь.

– А що це він їв? – запитала я, пильно дивлячись на невістку.

– Ну… батон з шоколадною пастою, – знизала вона плечима.

Я аж у серці відчула, як щось кольнуло.

– Отже, зранку ви їли кашу на воді, вдень – ось цей твій «борщ», а на вечерю дитина хапає батон із солодкою мазаниною?

– Він любить солодке, – знизала плечима Уляна.

А ще він має рости здоровим, – стиснула я губи. – Ти йому овочів даєш? М’ясо?

Невістка відвернулася.

– Знаєш що, я поїду додому, – сказала я нарешті. – Бо мені нестерпно дивитися, як ти ведеш господарство.

– От і добре! – огризнулася Уляна.

Але коли я вже збиралася виходити, вона раптом прошепотіла:

– Ну, то навчіть мене… якщо вже така розумна.

Я зупинилася на порозі.

– Я ще подумаю, – кинула через плече.

Але в душі вже знала – лишити онука на таке господарювання я не можу.

Чи маю я знову, як у молоді роки, взяти все в свої руки? Чи це вже не моя справа? Чи можна змінити людину, яка не хоче мінятися?

Джерело