— Чому це не можу? Це моя земля, мої будинки, я їх будувала, я за все платила.

Коли десять років тому я приїхала з Італії, я купила собі землю і побудувала зараз на ній три будинки. У двох живуть квартиранти, один хочу продати. Але тут втрутилася моя дочка і навіть колишній чоловік.

— Мамо, ти не можеш просто взяти й продати цей будинок!

Дочка стояла переді мною, її очі іскрили обуренням. Я зітхнула і повторила:

— Чому це не можу? Це моя земля, мої будинки, я їх будувала, я за все платила.

— Але це ж наша сімейна власність! — не відступала вона.

— Наша? — я не стрималася і засміялася.

— Цікаво, коли це ти чи твій батько дали хоч копійку на це?

Вона закусила губу.

— Справа не в грошах, — пробурмотіла вона.

— А в чому ж тоді?

— Просто ми ж тебе чекали. Не продавай.

Я знову зітхнула. Це було не перше наше таке «не продавай». Але цього разу до справи втрутився ще й мій колишній чоловік.

Коли десять років тому я повернулася з Італії, в мене було одне чітке бажання — мати щось своє, нерухоме, стабільне.

Я купила землю, не просто землю — шматок своєї мрії. І побудувала там три будинки.

Перший — для себе. Другий і третій — під оренду. Кожна копійка вкладена з потом і сльозами. Я працювала на чужих кухнях, прибирала в чужих будинках, економила на всьому, але побудувала.

І ось тепер, коли я вирішила один будинок продати, раптом з’являються вони — ті, хто раніше навіть не питав, як мені це вдалося.

— Алло, — голос у слухавці був грубий і знайомий. Колишній чоловік.

— Що тобі?

— Чув, ти будинок продаєш.

— І що?

— А ти думала, що просто так візьмеш і продаси?

— Ну так, — я не розуміла, до чого він веде.

— А може, ти запитаєш у дочки?

Я стиснула телефон.

— Це не її справа і не твоя тим більше.

— Та ну? Я її ростив поки там заробляла.

Я ледве не розсміялася.

— Ой, не сміши мене! Дочка виросла ще тоді, коли ти втік від нас і залишив мене саму!

Він замовк. Але ненадовго.

— Я просто попереджаю: якщо продаси, вона тобі цього не пробачить.

— Це шантаж?

— Це порада.

Я поклала слухавку.

І ось тепер я сиджу, думаю. Я не розумію: чому вони втручаються? Чому раптом вирішили, що можуть мені щось вказувати?

Це ж моє.

Я вклала в це роки свого життя.

Але дочка – вона мене турбує. Я не хочу псувати взаємини з нею.

Що робити? Відстоювати своє рішення чи поступитися заради миру?

Джерело