Ірина прибирала, мила, прала.
Іван казав, що потрібно викликати клінінг, але Ірина все ж таки сама вирішила навести лад, так надійніше.

Справа стосувалася квартири, яка дісталася у спадок Івану від батька.
Він давно пішов від них, коли Іван був ще малюком, а мама його, Валентина Петрівна, одна тягнула Івана. Вчила, потім одружила сина.

Заміж Валентина Петрівна так більше і не вийшла. Батько в житті Івана ніяк не брав участі, на аліменти горда Валентина Петрівна не подавала, сама тягнула сина.

І ось прийшло сповіщення, що є Іван щасливим володарем двокімнатної квартири, батько заповіт на нього залишив.

Квартира ця була бабусі Івана, її рано не стало, Іван і не знав бабусю, так само як і батька.

Порадившись з Іриною, Іван запропонував квартиру мамі віддати. Але Валентина Петрівна здивовано подивилася на них і покрутила біля скроні.

– Мені вона нащо? – запитала.

– Ну як, можна здавати…

– Знаєте що, у вас двоє дітей, ось-ось, вилетять із гнізда, так би мовити. Ви що вигадали, га? Робіть ремонт, продавайте, здавайте, що хочете, те й робіть, – такою була відповідь Валентини Петрівни.

– Ти, синку, нічого від батька не бачив, тож ось, хоч зараз…

Таким чином подружжя Полтавських стало володарями зайвої житлоплощі. Ну не зайвої, звісно.

Ірина все поривалася навести лад, та почати здавати квартиру, а Іван все тягнув. То казав, що потрібно клінінг викликати, то часу немає, то ще щось…

Жінці було незручно наполягати, але свекруха, вкотре запитавши, чи навели лад, сказала Ірині, що вона не тітка з вулиці, а дружина законна.

“Бери ключі й іди роби там усе по-своєму, а то у Івана так усе й простоїть, що це ще? Копійка не зайва. Не треба в нього нічого питати, я ще поговорю з ним, що це таке?

Так Ірина, взявши на роботі відгул, закупившись різними засобами, прихопивши рукавичок три пари гумових, поїхала наводити лад. Іван на три дні поїхав у відрядження, у сусіднє місто.

Замок відкрився легко.

Ірина очікувала почути спертий запах, як зазвичай буває, коли приміщення довго не провітрюється.

На подив запах був, але не сильний. На кухні пахло тютюновим димом.

Пляшки з-під ігристого, в попільничці недопалки. Оце так номер, подумала Ірина, ну гаразд, зараз оцінить, що тут потрібно зробити. Ірина вирішила якраз почати з кухні.

Але як зазвичай буває, паралельно замочила ванну, унітаз, у передпокої почала відмивати дзеркало.

Через кілька годин кухня, ванна кімната і туалет блищали.

Треба шпалери переклеювати, думає втомлено Ірина, сидячи на дивані у великій кімнаті.

До кімнат вона вирішила дістатися пізніше, на наступних вихідних. Потрібно буде розібрати архів, подумати куди прилаштувати старі фотографії, для цього потрібно Івана кликати.

От здивується-то, думає Ірина, коли побачить яку вона красу вже навела на кухні.

Ірина пішла на кухню, щоб ще раз подивитися на свою роботу, все сяє, завтра вона штори нові повісить, і буде краса.

Ірина виходила з кухні, коли в дверях щось клацнуло, відчинилися вхідні двері, і на порозі з’явилася сяюча, сильно надушена, усміхнена дама.

– Ой ,- сказала Ірина.

– Ой, – відповіла їй дама.

Вони обидві втупилися одна на одну.

– А ви що тут робите? – запитала дама.

– А ви? – питанням на питання відповіла Ірина.

– Я? Я прийшла додому…

– А я тут… прибираю, – не знайшла що сказати Ірина.

– Аааа, ви з клінінгу?

– Ага, – сказала Ірина, розглядаючи непрохану гостю.

– Фух, Іван казав що потрібно тут порядок навести…

– Угу. А ви вибачте, господиня?

– Нуу, так, можна й так сказати. Я переїжджаю днями… А поки що прийшла ось, сюрприз зробити, романтику так би мовити, – усміхнулася жінка

– О, тоді ви мені й заплатите. А то господар так поспішав, що забув заплатити. Він думав, що я довше буду тут прибирати. Сказав увечері розрахується.
А навіщо я чекатиму на нього? Вам, напевно, хочеться побути на самоті?

– Ну так, але я не знаю…

– Та що там не знати? Ви ж одна сім’я!

– А скільки?

– Чотири тисячі, – не моргнувши оком, сказала Ірина. А, до речі, чим ви, вибачте за нескромне запитання, годувати чоловіка свого збираєтеся?

– Я? – дама почервоніла, і Ірина зрозуміла, що готування не найсильніший її бік, – ну… пельмені?

– Пффф, пельмені! Ви заради цього раніше прийшли? Щоб зварити на романтичну вечерю пельмені? Коли він прийде з роботи?

– О сьомій…

– Так, у нас є час. Я якраз на ринок заїхала, хотіла вдома борщ зварити, та гаразд, вам продам…

– Що продасте, пробачте.

– Так, що тут у мене. Ага ось, якраз усе для борщу є.

– Але… Я не знаю… Якось це…

Але Ірина вже не чула, вона з натхненням взялася варити борщ.

– Так господиня, з вас ще тисяча.

– Яка тисяча?

– Паперова, можна на карту переказати. Не бійся господиня, твій поїсть мій борщ і відразу з тобою одружиться, повір мені.

Ірина трималася, ох як трималася, хоча всередині все клекотало.

Спочатку вона хотіла влаштувати скандал, вирвати волосся цій старій німфі, а потім… А потім вона варила борщ. Так як може варити тільки вона, більше ніхто.

Ірина попрощалася спустошена, спустилася вниз, сіла в машину і заплакала. Вона приїхала додому, піднялася у квартиру. Діти сиділи по своїх кімнатах.

Задзвонив телефон.

Іван…
Жінка дивилася байдуже на телефон, що деренчить і стрибає.

Перестав дзвонити, знову почав… Припинив…

– Мамо, – з кімнати визирнув незадоволений син, – ти чого слухавку не береш, там батько надзвонює, переживає, що трапилося з тобою.

– Алло, Іришо. Ти що трубку не береш?

– Я… Я… не чула.

Поговорили ні про що, чергове цілую і відключився, роботи багато, сказав. Подзвонить тільки завтра.

Ірина не знала що робити.

Не знала, як поводитися… Ніколи її Іван не дозволив засумніватися в собі і своїй вірності. Ніколи. Ще й так, фу.

Як поводитися в цій ситуації Ірина не знала. За що він так із нею? Ну так, не красуня, дивиться на себе в дзеркало, але й не потвора. Коли це сталося? Коли вони стали чужими одне одному.

Погодувавши дітей, намагаючись триматися і не плакати, Ірина пішла в кімнату і лягла на ліжко.

Він приїхав уранці.

– Іван? Ти ж у відрядженні?

– Уявляєш, я швидко все зробив і повернувся раніше на цілу добу! Тому вчора і відключився швидше, поспішав на поїзд, сюрприз хотів зробити. Ти що, не рада?

– Рада звісно…Рада… Їсти будеш?

– Ага, а борщ є?

– Борщ?

– Ну так, борщ…

– А ти що не їв?

– Що не їв?

– Борщ?

– Який борщ ,Ірино?

– Не їв значить…

– Іришо, а що відбувається?

-А нічого, Іване. Ось ,тримай, – Ірина виклала на стіл гроші

– Це що?

– Це Іване гроші…

– Я бачу, а що це за гроші, Іришо?

– Я з твоєї коханки за прибирання, і за борщ взяла, нечесно нажите так би мовити, забирай, Іване…

– Іро,люба, з якої коханки? За яке прибирання? Що ти таке кажеш? Ірино? Що відбувається?

– Я все знаю, Іване… Я все знаю… Я була там…

– Та де?

– У квартирі твоєї бабусі…

– Ірино! Боже мій, Господи, Ірино… Я… пробач… я дурень… Але я не негідник, Ірино! Я не негідник! Я ніколи… Та як ти могла подумати! Іришо!

– Не негідник кажеш? А хто ж ?

– Іришо. Я все поясню. Розумієш, мій колега. Петро Миколайович, він… Він залишив дружині все, і ось вони з Людочкою, вони по квартирах… Розумієш.

А в нас стоїть квартира і я… Людочка. Вона в нас на кафедрі… Ти не подумай, вони сплатять… У них серйозно, Іришо…

– Іване…я ж її хотіла…Я гроші з неї взяла… Іване… Ой, соромно, як же соромно…

Звичайно, вони розібралися. А Людочка… Людочка все життя прожила з мамою, нічого не вміє робити. А Петро Миколайович…Йому так сподобався борщ. Людочка сказала, що це вона варила, і Петро просить ще…

Довелося Ірині вчити Людочку варити борщ, і не тільки.

– Засуджуєте мене?

– Ні, – хитає головою Ірина, – не маю права.

– Знаєте, ми довго чинили опір почуттям, я хотіла поїхати, далеко-далеко, він мене повернув. Він такий… Мені незручно перед його дружиною, дітей у них немає. Вони багато років разом прожили… Я ж теж… ці чужі кути, ці квартири, але розумієте… я… знаєте… у нас буде дитина.

– Серйозно? Ви не виправдовуйтеся, навіщо? Живіть як знаєте. Вибачте за концерт, я ж думала, що Іван мій…
І жінки почали сміятися…Спеціально для сайту Stories

Звісно Ірина заспокоїлася, але… руку, як то кажуть, на пульсі тримає… І навіть потоваришувала з Людмилою, вчить її кулінарних і життєвих премудростей, коли та запитує.

А Іван? Що Іван, він борщ любить та й саму Ірину теж.

І міняти її ні нікого не збирається, але їй про це знати необов’язково. Он вона яка вся з себе відразу стала, зачіска, манікюр, макіяж.

Нехай буде.

Іван її всякою кохає, а так ще більше й пишається нею… Треба ж приревнувала, з любов’ю думає Іван. Значить кохає мене.

КІНЕЦЬ.