– Ой, – каструлька в руках свекрухи хитнулася, і я щиро здивувалася, що вона її не впустила. – А ти чого вдома? Ти ж мала поїхати у відрядження!

Я сперлася на дверний косяк і схрестила руки.

– Відмінилося! Уявляєте? І таке буває! Але питання в іншому, Леся Ігорівна, а чому це ви з каструлькою в нашій кухні о восьмій ранку?

Свекруха кліпнула очима, потім перевела погляд на Івана, який незворушно сидів за столом, очікуючи сніданку, як маленький хлопчик.

– Ну, я ж… – вона прокашлялася, – просто подумала, що тебе не буде вдома, а мій синочок голодний сидітиме.

Я глибоко вдихнула, намагаючись не википіти, як та підлива, що вона принесла.

– А чому він мав би сидіти голодний? – спокійно запитала я.

– Ну як же? – розгубилася свекруха. – Він же чоловік! Не годиться йому біля плити стояти!

Я повільно підійшла до холодильника, відчинила його і змахнула рукою на полиці, заповнені готовою їжею.

– Леся Ігорівна, ось тут борщ, котлети, тушкована капуста. У морозилці – напівфабрикати. І мікрохвильовка в нас не для краси. Чи мій чоловік настільки безпорадний, що навіть дверцята не в змозі відчинити?

Іван вирішив зробити вигляд, що його тут немає. Він тихенько гортав свій телефон, але я знала – кожне слово він чує.

Свекруха піджала губи.

– Ну, я просто хотіла допомогти! – обурено сказала вона.

Я сіла навпроти неї.

– Леся Ігорівна, я вам дуже вдячна за турботу. Але в нашій сім’ї немає таких понять, як «жіноча робота» і «чоловіча». Ми обоє працюємо. Я, між іншим, теж не відпочиваю в ті дні, коли їжджу у відрядження.

Свекруха, схоже, не знала, що сказати.

– Ну, просто… – вона знову перевела погляд на Івана, сподіваючись, що він її підтримає.

Іван нарешті відірвався від телефону.

– Мам, ну що ти починаєш? Карина права. У нас все нормально.

Я мало не луснула від подиву.

– Нормально? – перепитала я. – А тебе не дивує, що дорослий чоловік навіть не пробує сам щось собі взяти, якщо дружини немає вдома?

Іван почухав потилицю.

– Ну, я ж звик, що ти все робиш…

– Оце і є проблема! – підвищила я голос. – Бо тобі зручно.

Свекруха нервово закашляла.

– Ой, все, ви сваритеся, а я просто хотіла погодувати синочка! – вона поклала каструльку на плиту і роздратовано змахнула рукою.

– Леся Ігорівна, якщо ви хочете допомогти, то краще навчіть Івана готувати. Або хоча б розігрівати їжу!

Свекруха глянула на мене, як на інопланетянку.

– Тобто ти хочеш, щоб мій син… сам собі їжу грів?

– Саме так.

Вона обурено захитала головою, немов я щойно запропонувала їй знести місячну базу.

– Ну, добре, – буркнула вона і взяла каструльку.

– Заберу це собі, раз вам не треба.

Я кивнула.

– Так, забирайте. Бо у нас і свого вистачає.

Свекруха пішла, роздратовано грюкнувши дверима.

Я повернулася до Івана.

– Ну що, любий? Підемо, покажу тобі, як працює мікрохвильовка?

Він винувато посміхнувся.

– Та знаю я…

– От і добре. Бо від сьогодні починаємо нове життя. Я більше не буду твоєю домашньою прислугою.

Іван зітхнув.

– Добре, добре. Але якщо що, можна ж іноді попросити допомоги?

Я глянула на нього, склавши руки.

– Можна. Але не кожного ранку.

Іван знизав плечима і встав з-за столу.

– Гаразд, покажи мені, де той борщ.

Я усміхнулася. Маленька перемога.

Насправді жодного відрядження цього разу не було. Напередодні мені зателефонували і сказали, що зустріч у справах переноситься, тому я залишилася вдома. Але вирішила не повідомляти про це свекрусі – цікаво було подивитися, як поводитиметься Іван, коли мене не буде.

І ось результат. Виявляється, йому навіть не довелося нічого робити – мама сама прийшла, принесла їжу, ще й зібралася його годувати. А він би навіть і не заперечував!

Я не знала, що більше мене обурює – безпорадність Івана чи бажання свекрухи зробити з нього вічного хлопчика, за яким треба доглядати.

А як ви вважаєте, чи варто жінці тягнути весь побут на собі, якщо чоловік цього навіть не помічає? Чи, можливо, з самого початку треба виховувати рівноправ’я в сім’ї? Як це у вас?

Джерело