– Олено, а де мама? – запитав мене брат, розгублено роздивляючись по кімнатах.

Я забрала жити до себе маму, якій 84 роки. Це були тяжкі кілька місяців.

Мама вже як дитина, її не можна залишати вдома саму. Вона іноді впізнає мене, а іноді думає, що я маленька дівчинка або ж її маленька племінниця, яка пішла на небеса ще в дитинстві, ну і так далі. Ви зрозуміли.

У мене робота, діти, онук ось-ось народиться. Я не витримала.

З братом ми продали мамину квартиру і поділили гроші навпіл. Він свої витратив на своє задоволення, я свою частину відклала. Там не так уже й багато вийшло.

А доглядати маму випало мені, бо брат живе в іншому місті, і взагалі у нього справи і так далі. До нас він навідується десь раз на кілька місяців.

Я по телефону йому нічого не розказувала, що я вирішила зробити.

Як виявилося, в нашому містечку, хоча ми живемо в простому районному центрі недалеко від Києва, є приватний будинок для літніх людей.

Він розташований у приватному секторі, за високим парканом, охайна триповерхова будівля. Начебто це просто будинок, в якому живуть люди, а не соціальна установа. Це дійсно приватний будинок, де всі умови.

Я віддала туди маму.

Я до неї ходжу майже щодня, ми бачимося, вона там під доглядом. Я плачу за неї частково зі своїх грошей, частково з тих, що залишилися від продажу її квартири. І так моїй сім’ї добре, і мамі там теж нормально.

Але брат цього не зрозумів.

– Ти що наробила? – його голос тремтів від люті. – Як ти могла?

– Як могла? – повторила я і подивилася йому в очі. – Я кілька місяців не спала ночами. Вона вставала, ходила по квартирі, шукала свою маму, мене іноді не впізнавала.

Одного разу мама хотіла вийти на вулицю посеред ночі. Я не могла нормально працювати, бо постійно думала, що буде, якщо я залишу її саму вдома.

– Ти могла найняти доглядальницю! – він знову підвищив голос.

– А ти міг допомогти! Доглядальниця – це теж не дешево і вона не врятує від ночей, коли мама не спить, а ходить по квартирі, – я теж зірвалася.

Між нами зависла тиша. Він не знайшов, що сказати.

– Там гарні умови, – вже спокійніше продовжила я.

– Догляд, лікар, харчування. Вона не одна. Я ж до неї ходжу. Я не покинула її.

Брат пройшовся по кімнаті.

– Ти мала хоча б сказати мені.

– А що б це змінило? – я зітхнула.

– Ти живеш в іншому місті. Приїжджаєш раз на три місяці. Витратив свою частину грошей, навіть не подумавши, що мамі може щось знадобитися.

– Я б щось придумав.

Я гірко посміхнулася.

– Що саме? Забрав би її до себе?

Він опустив голову.

– Це не означає, що я не хвилююся за маму, – сказав він тихо.

– Тоді допомагай, – я подивилася на нього з викликом. – Будемо разом оплачувати її перебування там.

Він нічого не відповів. Лише хряснув дверима й пішов.

Тепер не знаю, що буде далі. Він образився. Але я не вважаю, що зробила щось погане. Я ж не здала її в якусь установу, де за нею ніхто не дивитиметься.

Я щодня приходжу, вона нагодована, доглянута. У неї є люди, з якими вона спілкується.

Чому ж тоді так важко на душі? І що тепер робити з братом? Може, я дійсно мала сказати йому раніше? Чи я все зробила правильно?

Джерело