– Людо, там це… – винувато посміхнувся Олексій. – Мама приїхала.

– Що?! Ти не міг попередити? – зашипіла дівчина і почала шукати, що вдягнути. Не вистачало ще постати перед мамою в такому нескромному вигляді.

…У двері постукали. Олексій протер очі, глянув на годинник і тихо вилаявся. Вставати він не поспішав.

Сподівався, що людина, у якої вистачило нахабства розбудити його о шостій ранку, одумається і забереться додому.

Але його надіям не судилося збутися. У двері так само продовжували наполегливо стукати.

– Льоша, хто там ломиться до нас? – невдоволено спитала Людмила, перевертаючись на інший бік.

– Може, квартирою помилились…

– Ну, так іди та скажи, що помилилися. Єдиний вихідний, і поспати не дають! Пристукнула б! Та ліньки вставати.

Олексій одягнув штани, футболку, пальцями ніг намацав поруч із ліжком домашні капці, та пішов у коридор, широко позіхаючи.

Він чекав побачити за дверима будь-кого, від колекторів, які помилилися адресою, до сусіда з простягнутою рукою, але тільки не маму. Тож не дивно, що він розгубився і просто стояв, відкривши рота.

– Ну привіт, синку! – першою порушила тишу мама, а куточки її губ розтягнулися в посмішці, оголюючи золоті коронки.

– Привіт, мамо… – нарешті зміг прошепотіти Олексій. – Ти, як тут опинилася, та ще так рано?

– Кого я виховала…

– Мамо, не починай!

– Що значить, не починай? Хіба порядно з людиною розмовляти на порозі? Чи пускати не хочеш? Ти не один?

Олексій нічого не відповів, тільки відчинив двері ширше, запрошуючи матір у квартиру, а сам у цей момент думав: сон це, чи дійсність. Ущипнувши себе за щоку, зрозумів, що дійсність. А так хотілося, щоб це був сон.

– Сумки мої забери!

Він кивнув, потім схопив першу сумку, і ледве зумів відірвати її від підлоги. “Як вона це на п’ятий поверх дотягла?” – здивувався він.

Здивувався, бо не за віком його матері була така ноша. Не дай Боже тиск ще підніметься.
Втім, Світлана Никифорівна старою себе зовсім не вважала.

У свої вісімдесят років, вона почувалася на сорок. Тому і сумка, набита під зав’язку скляними банками, не була для неї тягарем.

Друга сумка була легша, і якась підозріла – як жива. На око, в ній кілограма чотири, не більше. Та й виглядала вона напівпорожньою.

Поки мама знімала верхній одяг, принципово відмовившись від допомоги, Олексій зайшов у спальню.

Людмила сиділа на краю ліжка, натягнувши ковдру до підборіддя, і чекала пояснень.

– Люда, там це… – винувато посміхався Олексій. – Мама приїхала.

– Ти що, заздалегідь попередити не міг? – зашипіла Люда.

– Та я сам не знав, слово честі… Якби знав, то сказав би одразу.

Людмила тільки-но встигла накинути на себе халат, як у дверях спальні з’явилася Світлана Никифорівна власною персоною.

– Льоша, а мила в тебе немає? Чим руки мити? Ой, привіт. Не знала, що ви тут…

– Доброго ранку, – заїкаючись, відповіла дівчина, чомусь почуваючи себе зараз злочинницею, яку зловили на місці злочину.

– А ти що, попередити не міг, що тут гості? – звернулася мама до Олексія.

– Мамо, це не гості. Це Людмила, моя… моя дівчина. Народ, а це моя мама, Світлана Никифорівна.

– А от по батькові не треба! Я тобі що, стара беззуба? Світлана я. Дуже приємно, – сказала вона, простягаючи руку.

– І мені дуже приємно, – відповіла Люда, зніяковіло прикриваючи свої коліна халатом. Та тільки довжини йому не вистачало.

– То що там із милом? Чим руки мити?

Олексій повів матір у ванну кімнату, де хвилин п’ять пояснював їй, чим рідке мило відрізняється від звичайного, а Людмила вирушила на кухню готувати сніданок на трьох.

«Ось тобі й вихідний… Виспалася…».

Поки Люда готувала гарячі бутерброди, Світлана Никифорівна оглядала квартиру. Ця двокімнатна колись належала їй, а потім вона переписала її на сина, а сама переїхала жити в село, де пустував батьківський будинок.

Однак їй було дуже цікаво, наскільки змінилася її квартира за десять років.

– Шпалери нові поклеїв, лінолеум поміняв… Молодець. Має гарний вигляд. А стеля чому нижче стала? А-а, гіпсокартон…

– Зрозуміло. А що так? Навіщо? Тільки, щоб лампочки ці маленькі встановити? Краще б залишив люстру.

Олексій смиренно проводив мамі екскурсію квартирою, відповідав на всі її запитання, і думав про Людмилу. Як вона відреагує на таке втручання в особисте життя? Та й мама в нього була не проста.

– Льоша, а це що за ганчірка така дивна? – дуже здивувалася Світлана Никифорівна, діставши з комода стрінги. – Ти таке носиш, чи що?

– Мамо, це жіноча білизна така. Люда носить.

– Хіба можна на свої тілеса такі грішні речі вдягати? Вони ж зовсім не прикривають нічого.

– Мамо, ти так і не сказала, як ти тут опинилася? – Перевів тему Льоша. – У тебе щось трапилося? Чому мені не зателефонувала?

– Як? На потяг сіла, та й приїхала. Маленька, чи що? А не подзвонила, бо хтось обіцяв мені рахунок поповнити, та так і не поповнив!

Олексію стало соромно. Він справді обіцяв матері поповнити телефон, та зовсім забув, бо вони з Людою на весіллі два дні гуляли.

– Мамо, пробач мені …

– Слухай, а це хто? Що за дівиця у тебе живе?

– Я ж сказав, наречена.

– То якщо наречена, то чому з матір’ю не познайомив? Соромишся мене, чи у своїх почуттях не впевнений?

У кімнату зайшла Люда, і покликала Льошу з мамою на кухню снідати. Олексій зрадів, що не довелося відповідати на це запитання.

Він у своїх почуттях був упевнений на всі сто відсотків, а от за Люду відповідати не міг. Бо й сам не знав.

Коли Людмила поставила на обідній стіл кухлі з ароматним чаєм, Світлана Никифорівна скривилася.

– А цикорію немає?

– Вибачте, ні.

– Мамо, ти ж завжди пила чай, – здивувався син.

– Завжди… Ти коли востаннє у мене був? – докірливо подивилася на Олексія. – Не п’ю більше чай. Лише цикорій.

– Може, як виняток?

– Ні-ні, навіть не вмовляйте, – категорично відповіла мама, відсуваючи кухоль з чаєм трохи далі.

– Льоша, сходи в крамницю за цикорієм, – попросила Люда, прибираючи гарячий чай зі столу, але не втримала кухоль, внаслідок чого той впав на підлогу, і вщент розбився. – І ганчірку принеси з ванної, будь ласка.

– І торт візьми! – гукнула Світлана Никифорівна синові. – Мама ж приїхала.

Поки Олексій бігав по крамницях у пошуках цикорію та улюбленого маминого тортика, Люда мила підлогу на кухні.

– А за цей кухоль ти не переймайся. Кажуть, на щастя! Хоча, це у сім’ї зазвичай так… А ти взагалі як, надовго тут?

– Я?

– Ну, не я ж, – усміхнулася Світлана Никифорівна. – Я в сина в гостях можу місяцями жити на правах матері, а ти на чиїх правах тут?

Людмила замислилась.

Вона зустрічалася з Олексієм лише шість із половиною місяців, і про сімейне життя розмови у них поки не було.

Куди поспішати? Потрібно спочатку придивитися один до одного, впізнати краще, а потім уже… Ось і що відповісти?

– Та гаразд тобі, – голосно засміялася мама. – Я ж це жартома сказала. Розумію, що справа молода, і не прийнято зараз, як раніше.

– А як раніше було?

– А раніше, дитинко, не було такого, щоб до весілля хлопець із дівчиною в одному ліжку милувалися. На сіннику – так, бувало, але разом жити починали тільки після одруження. А у вас зараз все інакше…

Прийшов Олексій. Залетів на кухню з тортиком та баночкою цикорію. Людмила приготувала Світлані Никифорівні її улюблений напій, поклала на тарілку шматочок тортика, а поруч виделку з ложкою. Про всяк випадок.

– Ой, а меду не маєте? Цикорій без меду несмачний зовсім… Я варення різні привезла, а про мед забула…

Людмила подивилася на Олексія, той мовчки підвівся з-за столу, одягнувся, та побіг на ринок за медом.

А мама та наречена продовжили спілкуватися:

– То в тебе з Льошкою все серйозно? – Запитувала Світлана Никифорівна. – Просто син у мене єдиний. Не хотілося б мені, щоб він у житті розчарувався.

– Серйозно, – відповіла Людмила. — Ваш син дуже добрий і мені здається, що я його… я його…

– Та скажеш ти, чи ні?

– Здається, що його кохаю…

– То здається, чи кохаєш?

Людмила відвела очі убік і замовкла. Вона знала, що кохає Олексія, просто боялася собі зізнатися в цьому, бо незрозуміло, що відчуває до неї сам Льоша.

– Ти вже визначся, будь ласка. Не можна, щоб материнське серце перебувало в невіданні. Ти гадаєш, чого я сюди приїхала?

– Відразу зрозуміла, що мій синочок закохався, бо дзвонити став рідше, не приїжджає до мене. Та я й не проти. Справа молода. Просто захотілося подивитись, на кого матір свою проміняв.

Людмилі хоч і не дуже подобався цей допит із пристрастю, але вона була вдячна мамі Олексія за те, що вона говорила, як є. Не ходила навколо, як деякі свекрухи часто роблять.

А ще, як дивно це не прозвучало, Світлана Никифорівна допомогла їй визначитися. Так, тепер вона точно знала, що кохає Льошу.

– Кохаю, – прошепотіла вона ледве чутно.

– Що ти сказала? Не почула я нічого.

Людмила встала з-за столу, набрала більше повітря і навіть не сказала, а прокричала:

– Я кохаю вашого сина і…

– Ну, давай, сміливіше, – усміхалася Світлана Никифорівна.

– Хочу бути його дружиною!

Олексій мало не випустив літрову банку з медом. Він давно хотів зробити своїй Людмилі пропозицію, та все не наважувався… Не знав, чи вона цього хоче. Тепер знає. А тому…

Олексій обережно поставив банку з медом на підлогу, і навшпиньки пройшов до кімнати. Дістав зі схованки невелику коробочку, здув з неї порошинки, та поклав у кишеню.

Коли він зайшов на кухню, дві пари очей допитливо дивилися на нього. А він у відповідь лише посміхався. “Як добре, що сьогодні мама приїхала!”.

– Мед купив? – Запитала Люда.

– Купив… У коридорі стоїть. Але я зараз хочу дещо сказати. Давно треба було, але чомусь відкладав…

– Та кажи вже, – не витримала Світлана Никифорівна. – До інфаркту матір свою доведеш.

А далі було все за класичним сценарієм: Олексій освідчився в коханні до Люди, зробив їй пропозицію, а вона без роздумів погодилася. Мама дивилася, як її діти обіймаються, і навіть не приховувала сліз радості.

– Ой, я ж зовсім забула!

Світлана Никифорівна побігла в коридор, де стояли її сумки, мало не спіткнувшись за банку з медом. Легким рухом руки розстебнула блискавку на одній із них, і дістала рудого кота, який навіть не пручався, тільки жмурив розгублені, та перелякані очі.

– Це вам подарунок на весілля!

Люда та Олексій з подивом дивилися то на Світлану Никифорівну, то на тварину, і навіть не знали, що сказати…

Заводити кота вони зовсім не збиралися…

Втім, одружуватися теж не думали.

– Я його на вокзалі підібрала. Нагодувала від душі, та в сумку застебнула. Думала, що в село його з собою заберу, та тільки в мене й так котів із кішками вистачає, а вам потрібніше буде. Ось ти, Людочко, мене питала, як раніше було.

– Так, питала…

– Так ось, раніше було прийнято на весілля кошенят маленьких дарувати. Це хоч і не кошеня, але яка різниця. Тримай!

Рудий, звичайно, ще не вірив своєму щастю, тому був здивований не менше за нареченого і наречену.

Мама простягла кота Людмилі, і з почуттям виконаного обов’язку сіла на стілець, а сама подумала:

– Який гарний день вийшов, насичений: і синові життя майбутнє влаштувала, і кота безпритульного прилаштувала. Тепер можна і назад у село…

Тож не кажіть, що свекрухи лише злі та підступні бувають. Є ще й такі, як Світлана Никифорівна – допитливі, добрі, хитрі, та розважливі, у яких на першому місці – щастя свого сина.

Таким свекрухам, і будь – яка невістка згодиться – аби сину подобалася…

А ви що скажете з цього приводу? Як вам хитрощі матері? Пишіть свої міркування в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.