– Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти залетіла? – батько суворо дивився на вісімнадцятирічну Віру.

Дівчина сиділа на дивані, опустивши голову і витирала сльози. Тато їй нічого не робив, тільки кричав, але й цього вистачило, щоб розплакатися.

– Тату, я його кохаю, – промовила вона, схлипуючи.

– Та що ти знаєш про кохання! Ти ще життя не бачила! Ти школу тільки минулого місяця закінчила, що ти далі робитимеш? На що жити з дитиною?

Віра вперто хитнула головою і проковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому якомога спокійнішим тоном сказала:

– Тату, ми з Льошею все вирішили. Він піде працювати, а я дитину виховуватиму. У три роки його в садок віддам і вчитимуся.

– А Льоша твій на собі все витягне? Його батьки в курсі яке “щастя” привалило?

Віра трохи почервоніла, але потім смикнула плечем.

– У нього тільки бабуся, вона вже все знає. Ми з Льошкою їй учора все розповіли. Вона поплакала спочатку, потім сказала, що робити вже нічого і щоб ми самі розбиралися зі своїм життям.

– Мала рацію його бабуся. Робити вже точно нічого…

Костянтин Олегович важко зітхнув, дивлячись на дочку. Коли вона сказала, що має новину, яку їм треба обговорити, він навіть не думав, що звістка виявиться такою жахливою.

Ні, звичайно, у появі дитини не було нічого поганого, але і Віра, і її хлопець були ще молоді.

Віра була вже на п’ятому місяці, тому якісь заходи вживати було пізно. Залишалося лише чекати на появу дитини.

Вона спеціально тягла так довго. А сам Костянтин Олегович нічого не помічав. Він майже й не бачив доньку – багато працював.

“Була б моя дружина тут, – гірко подумав Костянтин Олегович, розглядаючи дочку і думаючи, що з нею робити. – Лідочка б усе вирішила, та й не допустила б такого жаху”.

Він ще раз зітхнув, потім промовив:

– Ви одружуватися будете?

– Так, звичайно!

Костянтин Олегович знову пройшовся кімнатою, потім кинув:

– Віра, ось що ви наробили, га? Вам обом вчитися треба, а ви життя своє губите! Ви ж обоє без освіти залишитеся! Все життя потім мучитися.

– Тату, не кажи так! У нас із Льошею все буде добре!

– І де твій Льоша? Хотілося б з ним познайомитися!

Віра посміхнулася крізь сльози. Це було добрим знаком. Значить, батько поступово звикає до думки, що вона матиме дитину.

Звичайно, він покричав, але Віра знала, що так все і буде, тому не дуже засмутилася.

– Якщо хочеш, він прийде до нас увечері. І ми всі втрьох поговоримо спокійно.

– Щодо “спокійно” обіцяти не буду!

– Тату, він мій майбутній чоловік, тож не сварись з ним, будь ласка!

Костянтин Олегович сердито подивився на дочку. Йому навіть не хотілося думати про те, що його маленька дівчинка вже виросла настільки, що незабаром сама народить йому онука чи онучку.

Він цієї думки несподівано зворушився і вийшов із кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.

Віра проводила його поглядом, потім швидко почала писати повідомлення Льоші.

“Тато все знає, чекаю на тебе сьогодні ввечері. Буде важлива розмова, але боятися нема чого. Люблю тебе”.

Вона відправила повідомлення і почала чекати на відповідь. Чекала весь день, але відповіді все не було, і Віра розхвилювалась.

До того ж тато вже двічі питав, о котрій прийде наречений. А вона навіть не знала, що відповісти.

– Тату, я піду прогуляюся, – нарешті зважилася Віра.

Швидко зібралася і вирушила до будинку Олексія. Спочатку двері ніхто не відчиняв, і Віра вже хотіла йти, але потім почулися кроки, і на порозі з’явився її хлопець. Він сердито глянув на Віру і буркнув:

– Чого ти прийшла? Що тобі треба від мене?

Віра похитнулася, ці слова наче вдарили її.

– Льоша, ти, що таке кажеш?

Хлопець скривився, йому не хотілося влаштовувати сцени в під’їзді, тому він хитнув головою у бік дверей.

– Зайди, я тобі дещо поясню.

– Ти чому на повідомлення не відповідаєш? Що сталося з тобою?

Льоша до цього не спав усю ніч і довго думав. Бабуся, яка напередодні дізналася про дитину, не лаяла їх, але тільки спитала, коли Віра вже пішла:

– Льошка, і навіщо воно тобі треба? Ти молодий хлопець, а життя своє зараз занапастиш. Освіти не буде, роботи нормальної теж. Тільки здоров’я втратиш та час. А з Вірою все одно розбіжитеся, я ж бачу, що ти не особливо її кохаєш. І навіщо тобі через неї губити себе?

– Бабусю, ти що таке кажеш? Я люблю Віру.

– Я ж бачу все. Ти її не любиш. Ти з нею просто зі злості зустрічатися став, що тебе твоя Наташка покинула. І собі все занапастиш, і дівчинку обдуриш. Згадай татка свого! Що він тобі казав?

Тоді Олексій промовчав, але він пам’ятав батькові слова:

“Ніколи не роби того, про що пошкодуєш потім. Життя – воно тільки один раз дається людині, і прожити його треба з розумом “.

Льоша всю ніч мучився і думав, що робити. З одного боку, Віру було шкода, вона теж не винна, що в них буде дитина. Вони обоє винні, надіялися на вдачу.

Але, з іншого боку, Льоша знав, що ніколи собі не пробачить, якщо зараз забере документи з університету і піде працювати вантажником.

Тепер, стоячи перед Вірою, Льоша твердо дивився на неї та знав, що не зрадить свою мрію бути льотчиком. Його вже прийняли до університету, і дитина від Віри його не зупинить.

– І чого ти мовчиш? – у голосі Віри почулися сльози. – Прийдеш сьогодні ввечері чи ні? Тато чекає на тебе!

– Я не прийду! – голос Льоші звучав глухо.

– Чому? – Віра відсахнулася. – Ти злякався? Але мій тато тобі нічого не зробить. Він вже змирився!

Льоша скривився і пояснив:

– Я не боюся твого батька, але одружуватися з тобою я не буду. Я вступив до університету і буду навчатися. Мені зараз не про дітей треба думати, а про своє майбутнє!

Віра ніби не зрозуміла з першого разу, що каже її вже колишній наречений, і перепитала:

– Не одружишся?

– Ні! Я тебе не люблю! Іди звідси та більше не з’являйся! Я їду і не повернуся.

Вірине обличчя зблідло, а по щоках побігли сльози. Вона насилу усвідомила слова Льоші, який на мить навіть пошкодував про свою грубість.

Потім Віра відважила хлопцеві дзвінкий ляпас, розвернулась і вибігла з квартири.

Олексій спочатку смикнувся за нею, але потім тихо пробурмотів:

“Так мені й треба! Сам заслужив!”, зачинив двері та з сумом подивився кудись у порожнечу.

Він не хотів, щоб все так вийшло, і навіть шкодував Віру, але залишитися з нею і виховувати дитину не міг. Льоша знав, що батько Віри допоможе їй, тож не турбувався з цього приводу.

А Віра повільно йшла вулицею. Однією рукою вона повільно погладжувала живіт, начебто захищала малюка.

Чомусь Віра була впевнена, що там хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Олегом – на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Віра скидала швидко сльози, яки бігли по її шоках.

– Яка я дурепа! – прошепотіла вона сама собі. – Знала ж, що Льоша кохає іншу.

Вона купилася на гарні слова хлопця, який не кохав її, а просто хотів розважитися. Коли Льоша дізнався, що вона в положені, він дуже злякався, але грошей на аборт не дав. Мабуть, це йшло всупереч із його совістю.

– Зате кинути мене йому совість чудово дозволила, – сумно сказала собі Віра.

Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її та зрозуміє, що щось трапилося. Вислуховувати моралі та крики Вірі зовсім не хотілося.

Вона довго гуляла вулицями міста і дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тож ніхто їй не заважав думати.

Щоправда, думки в голову не йшли, зате вперто лізли слова Льоші про кохання та спогади, як вони разом проводили час.

Додому Віра прийшла темно. Костянтин Олегович зустрів її сердитими словами:

– Я так розумію, вам з Льошею тоді не вистачило часу? Вирішили знову розважитися? Де він? Злякався мене? Коли я познайомлюсь із зятем?

– Тату, Льоша не прийде, – Віра намагалася говорити спокійним тоном, але розуміла, що у неї погано виходить і її голос тремтить.

– Чому? – Костянтин Олегович уважно подивився на дочку і зрозумів, що вона плакала. – Що трапилося, Віра? Він образив тебе?

Віра похитала головою і хотіла щось сказати, але потім знову розплакалася. Костянтин Олегович тихо вилаявся, підійшов до дочки та обійняв її, як колись у дитинстві.

Віра вдячно уткнулася в його плече і якийсь час тихо плакала, а батько погладжував її по спині та ніжно шепотів.

Нарешті Віра притихла і трохи відступила від тата. Той вже все зрозумів, але сказав:

– Тепер підемо на кухню, вип’ємо чаю, ти, мабуть, голодна. І спокійно поговоримо. Ти мені все розкажеш, і ми подумаємо, що робитимемо далі.

За пів години вони сиділи за столом і мовчали. Костянтин Олегович навіть не знав, що робити. За цей день життя перекинулося з ніг на голову, і чоловік розгубився.

Віра неправильно розцінила його мовчання і тихо сказала:

– Тату, я знаю, що ти сердишся. Але, будь ласка, не проганяй мене. Малюк не зробив нічого поганого! Не треба злитися на нього. Я багато працюватиму, буду мити підлогу, буду нянечкою або доглядальницею. Я все…

– Ти що таке кажеш, доню? – перебив Костянтин Олегович. – Хто ж тебе виганяє? Як ти таке могла подумати? Я тебе люблю! І малюку буду радий! Просто все це несподівано для мене.

– Правда?

– Звичайно! Ти, може, своє життя і зіпсувала, але моє кохання до тебе від цього менше стало! Просто треба буде трохи більше попрацювати, підготувати дитячу. Слухай, я тебе стільки років виховував і годував, невже ще з одним не впораємось із тобою разом?

– Тату, дякую! – очі Віри вперше за день радісно засяяли.

– Доню, ти, головне, не переживай, більше відпочивай і народи мені здорового онука.

Костянтин Олегович знав, що попереду буде ще багато проблем та клопоту, але кидати дочку та онука він не збирався.

– Тату, я малюка хотіла Олегом назвати, – зізналася Віра.

– Так? Це ж круто! Сподіватимемося, що він буде схожий на свого прадіда!

– Або на діда, – Віра вдячно дивилася на тата.

Той усміхнувся дочці та раптово відчув приплив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить усе.

Нехай вона й наробила помилок, але всі колись оступаються. Головне, що вони є один в одного, і незабаром у їхній родині буде поповнення.

– Треба буде вибрати кольори для дитячої та ліжечко купити з коляскою, – пробурмотів Костянтин Олегович, намагаючись позбутися сентиментальних думок.

– Так, а ще пелюшки, і сорочечки, і підгузки, і ще купа всього!

Костянтин Олегович похитав головою і посміхнувся:

– А я думав, що мені на пенсії нудно буде!

– Тобі на пенсію ще зарано! І нудьгувати я тобі не дам!

– Та я в цьому й не сумніваюся вже!

Кухню наповнив сміх батька та дочки, які знали, що зможуть вистояти у труднощах і триматимуться разом, адже вони одна сім’я і найдорожчого один за одного в них немає.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.