Мені так прикро, ви не уявляєте. Зайшла вчора до сина з невісткою, принесла до чаю смачненьких булочок, які щойно напекла. Хотіла з ними випити чаю після вечері.

А у них свято, стіл святково накритий, наїдки, напої стоять. Син мій проголошує тост за всіх жінок України. А мене навіть не покликали.

Я стояла в коридорі, тримаючи коробку з теплими ще булочками, і слухала, як вони весело сміються, як брязкають келихами, як звучить музика.

Двері були привідкриті, і я бачила гарно накритий стіл, за яким сиділи друзі мого сина і його дружини. Я чекала, що хтось із них помітить мене, запросить увійти. Але вони продовжували своє свято, навіть не здогадуючись, що я стою за дверима.

– Ну що, давайте за наших жінок! – підвів келих син.

– За всіх жінок України!

Усі підтримали його тост, зазвучали схвальні вигуки. А я стояла, дивилася і не могла повірити, що серед «всіх жінок України» для нього не знайшлося місця для його ж матері.

Булочки в руках уже давно охололи. Я зітхнула, хотіла тихенько поставити їх біля дверей і піти. Але двері відчинилися ширше, і переді мною з’явилася моя невістка, Оля. Вона побачила мене, здивувалася.

– Ой, мамо, ви тут?

– Так, – тихо сказала я. – Прийшла до вас у гості. Думала, чаю поп’ємо.

Вона глянула через плече на святковий стіл, ніби роздумувала, що робити.

– А ми тут ось. Просто вирішили посидіти з друзями. А ви самі?

– Ну так, – я невпевнено стиснула в руках пакет.

– Ось, булочок напекла. Думала, вам сподобається.

Оля взяла пакет, зазирнула всередину, усміхнулася:

– Ой, дякую! Це ж ті, що ви завжди пекли, коли Сашко малий був?

– Вони самі, – кивнула я.

Я бачила, як їй було ніяково. Може, вона справді не хотіла мене образити. Але її наступні слова остаточно підкосили мене:

– Ми, мабуть, завтра до вас зайдемо? А то сьогодні таке молодіжне зібрання у нас.

Я зрозуміла, що мене тут не чекають. Що для них я вже не частина їхнього життя, не частина їхніх свят.

– Добре, – я спробувала усміхнутися, хоча всередині все стискалося.

– Не буду вам заважати.

Розвернулася і пішла. Додому йшла повільно, ледве стримуючи сльози. Колись Сашко був моїм маленьким хлопчиком, який біг мені назустріч із розпростертими обіймами, який кликав мене на всі свої свята, який їв мої булочки з таким апетитом. А тепер?

Я так і не зрозуміла – я сама винна?

Може, занадто часто до них заходжу?

От скажіть мені, чи я щось роблю не так? Чому вони так до мене ставляться?

Джерело