– Та роби, що хочеш! Тобі завжди все байдуже! – Олена майже кричала.

– Та якби мені було байдуже, я б взагалі не стояв тут! – Денис, стримуючи роздратування, дивився на дружину, наче вперше її бачив.

– Не стояв? Так не стій, я тебе кликала, чи що? Сам же хотів волі, давай, вали!

– Лєно, ти взагалі чуєш, що кажеш? Я… я ж прийшов все пояснити…

– Пояснити? – Олена стиснула губи. – А чому одразу не пояснювався? Коли я в сльозах просила тебе подумати ще, коли ночами не спала – де твої пояснення були?

– Я… – Денис зам’явся, явно розгубившись, опустив погляд у підлогу і промимрив. – Я сам не знаю.

– Ні, знаєш, – відрізала Олена, і лише з її судомного зітхання можна було зрозуміти, наскільки вона близька до того, щоб розплакатися чи, навпаки, виставити чоловіка на вулицю, і зачинити двері.

Вони стояли в прохідній кімнаті маленької двокімнатної квартири, де Олена тепер жила із сином та матір’ю. За стіною щось грюкнуло: чи мама зачинила дверцята шафи, чи син Вовка знову кинув свою улюблену машинку.

Тиждень тому Денис несподівано зателефонував до Олени, і сказав, що хоче зайти. Вона й досі не розуміла, навіщо погодилася.

Але всередині, мабуть, жевріла надія, що все було не даремно. А може, хотіла насамкінець зрозуміти, чому її життя раптом пішло наперекіс.

…У маленькій кухні їхньої спільної квартири було тісно, ​​але затишно. Олена стояла біля плити, готувала пельмені – швидку та улюблену вечерю Дениса.

Вовка бігав по коридору, стукав чимось об стіну, а Олена тільки встигала прикрикувати:

– Вовчику, тихіше, дай мамі хоч трохи побути в тиші, га?

– Зараз, мамо, ще трохи, – верещав хлопчик, радіючи своєму галасливому заняттю.

Денис увійшов у квартиру, втомлено притулився до дверного одвірка:

– Олено, ну зроби ти йому зауваження! Тільки зайшов до хати, а вже голова тріщить від вашого бардака!

– Я ж роблю, – зітхнула вона. – Але він дитина, Денисе, йому б на майданчик, щоб виплеснути енергію. Може, ввечері сходимо разом прогулятися?

– Та який разом, – махнув рукою Денис. – Я втомився, як собака, в офісі аврал. Мені б якомога швидше поїсти – і лягти, розумієш?

Олена спохмурніла. Вона працювала в дитячому садку вихователем, і цілий день проводила з маленькими дітьми.

Жінка мріяла про звичайні вечірні сімейні радощі, на кшталт, прогулянки всією родиною. Але Денис останнім часом то затримувався на роботі, то їхав з приятелями на рибалку на всі вихідні. Начебто ховався від побуту.

– Ну гаразд, якщо не хочеш, то я з ним сама погуляю, – тихо промовила вона.

– Погуляй, звичайно. Я просто втомився, – Денис сів за стіл, заходився дивитися в телефон. – І ці пельмені… Давай щось інше вже приготуй, га?

– А що не так із пельменями? – Лєна трохи підвищила голос. — Ти завжди їх любив, та й у мене часу не було особливо готувати.

– Нічого, просто набридло. У мене, між іншим, гастрит – треба стежити за харчуванням.

– Я винна, що в тебе гастрит?

Денис посміхнувся:
– От і поговорили…

Дрібні шпильки лунали щодня. Олена відчувала, що ситуація між ними стає все напруженішою. Денис дедалі частіше дорікав їй в одноманітності. Їй здавалося, що йому просто набридло сімейне життя.

Був і ще один привід, щоб перейматися: Денис, хоч і пристойно заробляв, але все частіше став натякати, що не зобов’язаний тягти всю сім’ю на собі.

Олена намагалася пояснити, що дитина потребує часу та уваги, тому вона не може знайти підробіток, а зарплата вихователя маленька, але Денис лише відмахувався.

Поступово накопичувалися образи. Якось Денис просто зібрав речі та заявив, що їм «треба пожити окремо».

Олена намагалася його втримати, але він пішов, грюкнувши дверима. А невдовзі знайшов, здається, якусь нову подругу – Олена випадково побачила його фото з якоюсь білявкою у соцмережах.

Винаймати квартиру сама Олена не могла, тож вони з сином повернулися до мами, Тетяни Олексіївни, в їхню стару двокімнатну на околиці. Мати, звичайно, дала притулок, але при кожній нагоді зітхала:

– Ось, доню, тепер зрозуміла, який він… Я ж тебе попереджала, а ти не слухала.

– Мамо, я вже сама все розумію, – відповіла Олена, намагаючись не розжарювати ситуацію.

Вовка сумував за татом, часто питав:

– Коли тато приїде? А ми ще підемо з ним на рибалку?

– Тато зараз зайнятий, – важко зітхала Олена, ховаючи очі.

Якось Тетяна Олексіївна не стерпіла:

– Оленко, та плюнь ти на нього, у тебе ще все життя попереду. Нормального чоловіка знайдеш.

– Мамо, припини. Це все не так просто. Адже він батько Вовки.

Олена була готова ставити крапку. Серце ще тремтіло, і не тільки від образи, а й від туги за колишніми, щасливими днинами.

Так минуло кілька місяців. Олена звикла до нових умов, знайшла підробіток у приватному центрі розвитку дітей, щоб почати відкладати гроші на окреме житло. І ось раптом дзвінок від Дениса: «Олено, можна зайти?»…

Денис уперше за цей час прийшов у квартиру Тетяни Олексіївни, але поводився, ніби був тут учора.

– Олено, – пом’якшив Денис голос. – Мені справді не однаково. Я заплутався. Я не думав, що все так обернеться.

– І що? – Олена моргнула, ніби знімаючи павутину спогадів. – Що ти хочеш, Денисе?

– Поговорити, розібратися. Може, знову разом спробуємо…

У цей момент зі спальні вийшла Тетяна Олексіївна. Олена машинально зробила крок убік, даючи їй пройти.

– Денисе, добридень, – холодно сказала Тетяна Олексіївна, схрестивши руки на грудях. – Що ж тобі знадобилося?

– Добридень, Тетяно Олексіївно, – буркнув він. – Я просто прийшов поговорити з Оленою.

Вона оглянула його з ніг до голови.

– Тут говорити вже пізно. Що Олені ти, що Вовці – до одного місця… У тебе пів року іншого життя було – чого зараз про них згадав?

– Мамо, – тихо втрутилася Олена. – Дай нам поговорити.

– Ну ні, – Тетяна Олексіївна виставила підборіддя. – Не дозволю ще раз серце доньки розбивати. Якщо прийшов щось сказати, говори при мені.

– Та що я, ворог, чи що? – розлютився Денис. – Я ж не кинув сина. Грошима допомагаю. Я це…

– Не кинув? Ну-ну, – хмикнула Тетяна Олексіївна. – Раз на місяць зателефонував, та кілька разів аліменти кинув – от і вся твоя допомога.

Олена відчувала, як розжарюється атмосфера:

– Мамо, я серйозно прошу, дай нам поговорити вдвох. Може, Денис справді прийшов із чимось важливим.

Тетяна Олексіївна підібгала губи, але відійшла убік:

– Я на кухні, тільки не надумай знову йому вірити, Оленко. Таких не виправиш!

Вона пішла, і Денис підійшов ближче:

– Вона має рацію, я винен. Але ж ти знаєш, тоді я не справлявся з твоїм тиском, з побутом. Мені здавалося, що все, я задихаюсь. Хоча це не є виправданням.

– І що тепер змінилося? Втомився від волі?

– Схоже на те, – зітхнув Денис. – Я зрозумів, що намагався втекти від побутових проблем, а тепер… пусто. З тією дівчиною у мене нічого не вийшло. Ми дуже різні виявилися, та й совість мучила. Ось… – Він затнувся. – Я шкодую, що пішов.

Олена коротко засміялася:

– Шкодуєш? А чого тобі шкодувати? У тебе було все, що хотів: свобода, нові відносини. Ніяких проблем.

– Ні, були. Проблеми в голові. Я думав, що пішов від порожньої рутини, а виявилося, пішов і від сина, і від тебе, – він провів рукою по волоссю, видно, що нервував. – Я хотів би все повернути.

Вона замовкла на мить. Запитала тихо:

– А, як повернути не вийде? Ти не подумав? Ми вже не ті, що раніше.

– Я розумію. Але я хотів би спробувати. Я готовий взяти на себе частину турбот. Можу і з Вовкою займатись. Та й квартиру вже придивився, якби ми…

Вона похитала головою:

– Денисе, це так не працює. Не можна було просто взяти і піти, а потім повернутись, як ні в чому не бувало. Я втомилася від твоїх вагань. Не хочу знову жити в страху, що завтра тобі «набридне».

Він потер перенісся:

– Я готовий до серйозних змін. Я навіть на роботі вибив можливість гнучкого графіка… Я справді хочу бути поряд із вами.

У цей момент визирнув Вовка, стискаючи в руках іграшкову пожежну машину:

– Тату… Привіт, тату. Ти залишишся у нас?

– Привіт, Вовчику, – Денис усміхнувся, присів, щоб подивитися синові у вічі. – А ти хочеш, щоб я лишився?

– Так, – дитина застрибала на місці. – Ми підемо на рибалку? Як обіцяв?

Олена стиснула губи, повільно видихнула:

– Вовчику, дай нам хвилинку, ми домовимо – і тоді вирішимо все, добре?

– Добре, мамо, – хлопчик кинув швидкий погляд на батька, і втік назад у спальню.

Денис підвівся:

– Оленко, поговори зі мною. Як ти бачиш наше майбутнє? Хоч найменший шанс ми маємо?

– Я… не знаю, – Олена опустила погляд. – Ти, може, й справді змінився, але… Це не так швидко налагоджується. Мені потрібен час.

– Я розумію, – кивнув він. – І не прошу все зараз. Просто не став на мені хрест.

Олена зробила крок до дверей, провела пальцями по ручці:

– Я не хочу жити минулит, Денисе. Якщо ми спробуємо, то з нуля. Але одразу попереджаю: я вже не та, що була. Я стала жорсткішою. І я не стерплю знову тих скандалів.

– Згоден, – швидко відповів він. – Я тебе й не прошу не змінюватися. Мені треба заслужити твою довіру.

– Ну і заслуговуй. Квартиру свою показувати не треба, я зараз не готова переїжджати. Заходитимеш до сина, допомагатимеш мені. Подивимося, як піде. Може, за місяць-другий я зрозумію, що ми реально можемо жити разом.

Денис повільно посміхнувся, ніби боявся злякати цю тендітну згоду:
– Дякую. Я зроблю все, що в моїх силах.

Пізніше, коли мама знову вийшла з кухні і побачила Дениса, що спокійно сидів на дивані, вона невдоволено похитала головою.

– Олено, таки пустила?

– Ні, мамо, – спокійно відповіла Олена. – Він просто прийшов поспілкуватися із сином.

– І ти йому віриш, чи що?

– Не знаю поки що. Але Вовка повинен бачити тата. Що б там не було між нами, він йому рідний батько.

– Ось як, – мама зітхнула, наливаючи чай. – А сама як?

Олена стиснула долоні, дивлячись на кухоль:

– Я боюся, мамо. Якщо він знову зробить боляче… Мені вже не буде чим захиститися.

– Ти не одна, дочко. Я за тебе горою, не дозволяй себе дурити. І пам’ятай – насамперед думай про себе та внука.

Денис сидів із сином, розбирав деталі конструкторів, показував Вовкі, як правильно зібрати робота. У кімнаті панували тиша, та дивовижний спокій.

Хлопчик слухав батька, сміявся. Денис іноді крадькома поглядав на Олену, ніби шукав схвалення.

Олена встала у дверях, схрестила руки на грудях:

– Ну що ж, Денисе, давай так. Приходитимеш, гратимеш, водитимеш його в садок. Спробуй взяти участь у нашому житті, а там побачимо.

– Я зрозумів. Я правда намагатимуся.

Він усміхався, і в цій посмішці Олена не впізнавала того Дениса, який нещодавно кричав їй про своє бажання «врятуватися від побуту». Видно було, що зараз він найбільше боїться втратити цей шанс.

– Тоді приходь у суботу, у мами день народження. Посидимо, привітаємо її, – сказала Олена трохи невпевнено.

– Ого, – здивовано підняв брови, потім кивнув. – Добре, куплю торт.

Вона хотіла сказати ще щось, але зрозуміла, що все вже сказано. Скільки б сил і часу не минуло, все одно доведеться починати з довіри, поваги – справ, а не слів. А поки що достатньо того, що вони не кричать один на одного, і що у Вовки щасливі очі.

Чи може все повернутися на круги свої? Не відомо. Але достеменно зрозуміло одне – Денис справді пошкодував, що пішов.

Тепер він мав довести, що це не просто слова, а шлях до нової сім’ї – такий, у якому будуть і повага, і любов, і, головне, готовність працювати над стосунками.

Олена ковзнула поглядом по стінах маленької квартири, де щойно лунав їхній гучний скандал. Ось, як буває: одна коротка розмова запустила низку подій, які перевернули все життя.

Але, можливо, у кожному кінці є початок чогось нового. Не завжди кращого, зате чесного та усвідомленого.

– Олено, можна я сину на вихідні ще дещо принесу? У нього теж незабаром день народження… — спитав Денис, обережно заглядаючи їй у вічі.

– Можна, — відповіла вона. І, трохи посміхнувшись, додала:
— Принеси, звісно. Тобі ж є за що тепер боротися, правда?

Він кивнув, і в цей момент Олені здалося, що всередині в неї ніби стає трохи спокійніше. Нехай усе попереду не так уже й просто, але хоча б є надія, а може, й бажання – спробувати ще раз.

Хоч і говорять, не варто на тіж граблі, чі в ту ж річку – а раптом вийде… А ви що скажете з цього приводу? Є сенс давати шанс?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.