Після того, як невістка посварилася з моїм сином, то наговорила мені стільки гидот, що словами годі й описати. Я так думаю, що Люба думала, що вже все, дійде до розлучення. Але якось, з Божою допомогою, зійшлися діти.

В Миколи і Люби троє дітей, ну не можна ось так все руйнувати, бо хто дітей краще любитиме, за рідного батька? Але тут назріло інше питання.

Два місяці мене Люба уникала, бо не знала, з яким обличчям має до мене приступити. Аж тут мене положили в стаціонар. На другий день відкриваються двері і заходить невістка, з двома торбами.

– Мамо, – тихо сказала вона, ставлячи торби на тумбочку. – Я тут вам їсти принесла. Домашнє.

Я аж очі примружила. Домашнє? Люба, яка вічно з пакетами з магазинів, яка не раз казала, що «нема дурних біля плити стояти»?

– Оце ти зварила? – перепитала я недовірливо.

– Ну так, – кивнула, та так невпевнено, наче боялася, що я зараз зніму пробу і зомлію від того борщу.

Я мовчки відкрила кришку баночки. Борщ. На вигляд – добрий. Дістала ложку, спробувала. Ну що сказати – на диво, смачно.

– Дивина, – буркнула я, відчуваючи, як Люба аж стерпла від напруги. – І коли це ти навчилася?

– Та так, – відвела очі, – захотілося спробувати.

Я ще раз сьорбнула борщу, а потім поставила банку на тумбочку.

– Ну, кажи вже, Любо, що ти хочеш. Прийшла ж не просто так, правда?

Вона зітхнула і сіла на край ліжка. Намотала пасмо волосся на палець, опустила погляд.

– Мамо, я… Я хочу вибачитися.

Я мовчки дивилася на неї. Вибачитися? Так просто? А як же ті слова, що вона мені кидала в обличчя два місяці тому?

– Пам’ятаєш, що ти мені наговорила? – не стрималася я.

Люба зблідла.

– Пам’ятаю… – тихо відповіла. – Я була зла, засліплена. Микола нагрубив, я розлютилася. А ви ще… ну, підлили масла у вогонь.

– І що ж я такого сказала? – стиснула губи.

Вона зморщилася, наче від кислого яблука.

– Що Микола добрий, а я не ціную. Що мені аби гуляти, а не родину берегти.

– І хіба не правда? – не витримала я.

– Може й правда, – здивувала вона мене своєю чесністю. – Але тоді мені хотілося когось звинуватити. І я почала… – ковтнула. – Казати вам таке, що сама б не хотіла чути.

І я пригадала. Як вона кричала, що я лізу в їхню сім’ю. Що мій син – не подарунок. Що через мене він такий нервовий, бо я все життя його пиляла. Що я не маю права вказувати їм, як жити. Що моя думка – нічого не варта. Що… що вона навіть шкодує, що вийшла за нього заміж.

– Я була не мудра, – прошепотіла Люба. – Вибачте, мамо.

Я не відповідала. Тільки мовчки дивилася на неї. Усередині ще залишався біль, ще не вивітрилася образа. Але щось у мене таки зрушилося. Бо я бачила перед собою не ту самовпевнену жінку, яка два місяці тому рубала з плеча, а іншу – тихішу, обережнішу. І я не знала, чи це надовго, чи тимчасове.

– Діти хочуть, щоб ми мирилися, – додала Люба. – А я розумію, що була неправа. Хочу, щоб ви знали – я шкодую.

Я зітхнула. Що ж, вона прийшла, приготувала їжу, визнала провину. Може, це справді щиро?

– Гаразд, – сказала я, – давай забудемо.

Її очі полегшено засяяли.

– Правда, мамо?

– Правда, – кивнула. – Але слово – не горобець. Ти маєш це розуміти. Те, що сказано, вже не зітреш.

Вона опустила голову.

– Я знаю… Але спробую це виправити.

І ось, дивлячись, як Люба розкладає принесене по контейнерах і намагається підлеститися своїм клопотанням, я думаю: а чи справді люди можуть змінитися? Чи варто вірити в ці зміни? Як гадаєте ви?

Джерело