– Не вір їм! – прошипіла Марина братові в обличчя, і тихенько виштовхала його на кухню.

– Марино, ти чого? – здивувався Андрій. – Це ж наші бабусі та тітки!

– Знаю я, хто це, – продовжувала шепотіти Марина, – тому й кажу, не вір!

– Слухай, якщо ти з ними посварилася через щось, то я в цьому не винен! А до мене вони приїхали, щоб допомогти! А мені зараз без допомоги тяжко буде!

– Я сама тобі допоможу, – Марина посадила брата на табурет.

– Я ж просив, а в тебе все справи, – знизав плечима Андрій.

– Розберуся зі справами! – відмахнулась Марина. – Післязавтра я віддаю замовлення, якраз і гроші будуть! Наведемо тут у тебе лад!

– Гроші в мене є, – відповів Андрій. Мені соцдопомогу виплатили, а ось руки потрібні, і поради! А ти вся зайнята! А вони приїхали самі! Навіть кликати не довелося!

– Ух, ти! Як цікаво! – Марина посміхнулася. – І що сказали?

– Ну, що допомогти готові порядок навести, обжитися, – казав Андрій. – Квартира стільки років зачиненою стояла!

– Ти б бачила, скільки я звідси пилу вимів у перший день!

– Андрію, а от скажи, звідки вони могли знати, що ти випустився з дитбудинку, і у квартиру в’їхав? – хитро запитала Марина.

– Вони мені сказали, що збиралися мене в дитбудинку відвідати, а їм там сказали … – сказав Андрій, але фрази не домовив.

– І бажання це в них з’явилося вперше за п’ятнадцять років, що ти провів у дитячому будинку!

– Довго щось вони чекали з першим візитом! – Заявила Марина і замовкла.

Андрій замислився. Хвилини три провів у ступорі, а потім спитав:

– І що, тепер мені їх вигнати? І як? Вони вже там спати зібралися, постелилися…

– А я помітила, що господаря вони на кухню виселили! І це у трикімнатній квартирі!

– Ну якось – так! – посміхнувся Андрій. – Смішно!

– А мені – ні! – серйозно відповіла Марина. – Я не хотіла тобі розповідати, як вони зустріли мене.

– Та й взагалі нічого розповідати не хотіла. Чомусь подумала, що один урок від мене їх переконає, бодай до тебе не лізти.

– Але, не розуміють, мабуть…

– Що сталося? – нашорошився Андрій.

Зі слів сестри він нічого не зрозумів, його змусив напружитися її голос. Інтонація була погана.

– Ну, мене вони теж зустріли, коли я у квартиру заїхала, – відповіла Марина. – І з тією ж пропозицією: прибрати, обжитися, допомогти спочатку!

– А я купилася! Ось, як ти зараз, погодилася. Тільки я встигла задню дати, але я й розумніша!

– Мене так просто не обдуриш! Я знаю жіночу натуру!

– А ти помітив, що лише жінки приїхали? Наче у нас рідні чоловічої статі немає?

– І тебе вони опрацюють!

– Ні, ти розкажи, що було, – попросив Андрій.

– А то й було, що налетіли всією дружною компанією у кількості шести осіб, із принципом, допомогти сироті.

Тільки годувалися вони тиждень моїм коштом, на мої соцвиплати, а потім пропозицію зробили, від якої я не мала відмовитися!

– І що за пропозиція? – Запитав Андрій.

– Ну, нам з тобою по трикімнатній залишилося, дякую бабусі Олені Сергіївні за це!

– А в них, по різному, – продовжувала Марина. – Ось мені й запропонували, щоб я переїхала в однокімнатну, бо мені зараз більше не треба, а мою трикімнатну хтось там із дітьми та чоловіком займе.

– А коли я сама заміж вийду, то когось зі старих, у ту однокімнатну, а мені з чоловіком нададуть двокімнатну!

– А-а, е-е, – Андрій водив пальцем у повітрі. – То це все з переоформленням, чи по-родинному?

– Звісно, ​​з переоформленням! – кивнула Марина. – І, зауваж, без жодних доплат!

– Тобто, за підсумком усіх обмінів, навіть, якщо вони не обдурять, у мене мінус кімната!

– А ти тоді що подумала? – Запитав Андрій.

– Подумала я, що двокімнатної мені не бачити, як своїх власних вух без дзеркала! – відповіла Марина. – І ось просто впевнена, що послали б вони мене, як тільки б ми поміняли трикімнатну на однокімнатну!

– А коли я в лоб це у них спитала, ти навіть уявити не можеш, як вони розкричалися!

– Як кури квоктали, ми ж рідня, ми так не вчинимо! Ми одна кров! Ми бабусю твою знали, батьків шанували!

– І що? – Вимагаючи продовження, запитав Андрій.

– Виставила я їх добрим словом, та відбірним матом, – сказала Марина. – І з того часу вони про мене не згадували!

– Три роки, якщо що! А тут ти випустився!

– А вони тут, як тут, – кивнув Андрій.

– Вони тобі вже казали, як вони любили наших батьків і поважали?

– А про бабусю Олену Сергіївну розповідали? – посміхаючись, спитала Марина.

– Ага, – кивнув Андрій. – Навіть фотографії привезли! Два альбоми!

– Ну, так! Спорідненість і близькість доводити, – закивала Марина. – Андрію, мені бабусина квартира дісталася, а тобі наших батьків.

– Це бабуся спеціально так зробила. А мені вона залишила листа. Я його у речах знайшла.

– А коли прочитала, правда, це було, коли я родичів вже прогнала, то все й зрозуміла. І про рідню, і про бабусю, і чому так вийшло.

– Я з собою взяла, щоб і ти почитав. Це не мої слова, бабусині.

– Мені ти можеш і не повірити, а людині, яка подбала, щоб у нас житло було, і не найгірше, ти зобов’язаний повірити!

Марина витягла з сумки кілька аркушів паперу, та поклала перед братом:
– Читай! Читай та думай!

…Олена Сергіївна письменницею ніколи не була. Та й висловлювати свої думки на папері ніколи до ладу не вміла.

Але тепер від того, наскільки грамотно і розумно вона зможе донести свою думку, залежала доля її онуків.

Вона відклала ручку і подивилася на п’ятирічну Мариночку:

– Ех, дівчинко, могла б ти зараз мене зрозуміти, не билася б я тут над кожним словом!

– Бабуся! – Марина показала альбомний лист. – Дивись, яке сонечко велике! Воно нас усіх зігріє!

– Так, моя дівчинко, – кивала Олена Сергіївна. – Це сонечко нас обов’язково зігріє!

– А як там Андрюшка? Спить?

Марина збігала в спальню, і сказала:
– Спить! Він ще маленький! Він увесь час спить!

– А ти вже в мене велика! – усміхнулася Олена Сергіївна. – А була б ще більша, мені було б не так складно, – жінка похилого віку важко зітхнула. – Малюй, моя хороша!

– Малюй! А бабці треба листа написати!

Олена Сергіївна посміхнулася своїм думкам:

– Писати листа ось цій маленькій радісній дівчинці! А може, і не цій, а тій, яка виросте із цієї дівчинки.

– А якою вона виросте? Добре, якби з зубками, – кивала вона сама собі. – Зубки їй знадобляться!

«Ніколи нікому не вірте! – Почала Олена Сергіївна. – Особливо тим, хто приходить з посмішкою, та пропонує допомогу просто так!»

Початок їй сподобався. Точний початок. А тепер вона мала описати, що відбувалося останнім часом.

Олена Сергіївна привела на світ божий доньку пізно. Лише у тридцять п’ять вона змогла стати матір’ю. Хоча її сестри на той час могли похвалитися двома, а то й трьома дітьми.

А Олені Сергіївні була не важлива стороння думка. Головне, що матір’ю вона стала! А сил, щоб виростити доньку, вивчити, та онуків дочекатися, у неї точно вистачить.

Донька Олени Сергіївни, Оля, теж не поспішала з дітьми. Нехай і заміж вийшла в двадцять, але з’явилася у неї Марина, тільки в тридцять.

Але на цьому вона не зупинилася. Через три роки після Марини, з’явився Андрій.

– Хоч на старість років, а яка радість! – бабуся Олена збожеволіла від любові до онуків. – Олю, а привези ти їх мені!

– Мамо, то їх двоє! Впораєшся? – Запитувала Оля з посмішкою.

– Ще б пак! Та заради онуків, я тут гори згорну! Вези!

– Мамуля, тільки якщо втомлюватись будеш, скажи, – попереджала Оля, – одразу заберу!

– Чоловікові краще час приділи! – говорила Олена Сергіївна. – Дивишся, і третій з’явиться!

Оля приділяла чоловікові багато часу. А завдяки Олені Сергіївні, могла з чоловіком і на курорт, і подивитися світ, і розважитися, як у юнацтві.

А у юності вони своє не догуляли, бо на квартиру заробляли. Трикімнатна квартира, мало не поховала їхнього безумства та радості.

Ось вони, Оля та Гена, й відривалися, ніби не мають ні дітей, ні проблем, ні турбот.

Гірська річка, страшні пороги, сплав наприкінці сезону. Ховали їх у закритих трунах…

Об каміння понівечило, по річці потягало, риби постаралися, а потім, і лісовий звір взяв свій податок.

– Жах! – казали люди.

– Що може бути страшнішим?

А Олена Сергіївна на собі дізналася, що може бути страшніше.

– Двоє дітей осиротіли в одну мить! – ридала вона на похороні.

– П’ять і два! І як їм тепер жити?

Тільки жах на цьому не скінчився.

Олена Сергіївна об’єктивно розуміла, що її сил, щоб виростити онуків, не вистачить. Ну п’ять років. Максимум десять. А потім їй самій знадобиться допомога.

Чи сама Олена Сергіївна згадала про рідню, чи то рідня зрозуміла, що приданим до сиріт запахло.

Але зібралися у квартирі у Олени Сергіївни, де проживала вона, та її онуки, кілька зацікавлених осіб.

Обидві сестри Олени Сергіївни, та чотири племінниці.

– Питання таке, – сказала Олена Сергіївна. – Марині та Андрію потрібен догляд та виховання.

– Моїх сил на це не вистачить. Не проживу я стільки.

– Дякую, Наталка з Раєю, що ви приїхали, але я звертаюся до ваших дочок. Візьмете дітей на виховання?

Галя одразу відхрестилася:

– Я ще не заміжня навіть! А з двома дітьми на мене жоден чоловік не подивиться! Це ви без мене!

Ліда задумалася, але практично одразу відповіла:

– Мій чоловік своїх не дуже любить. А якщо чужі, то він просто піде, і все! А я без чоловіка залишатися не хочу!

Світлана з Христиною переглядалися, але Світлана виявилася швидшою:

– Так у дітей квартира у спадщині! Якщо на мене її оформите, то я виховаю сиріт!

– Ти значить хочеш передплату за виховання у вигляді квартири? – Запитала Олена Сергіївна.

– То їх утримувати треба! А з допомоги, що на них платитимуть… ну, ви самі розумієте!

– Жадібна ти, Світлано! – Сказала Христина. – Я візьму сиріток! А квартиру їм віддам, як вони виростуть! А поки що ми там усі разом житимемо!

– Тітонько Олено, треба буде так оформити, щоб ми могли її розміняти, чи продати, а потім, коли їм самим житло знадобиться, ми їм виділимо! Грошима, чи купимо!

– А ти здоров’ям своїх рідних дітей присягнути готова, що повернеш їм житло? – Запитала Олена Сергіївна.

– Ви що, з глузду з’їхали? – обурилася Христина. – Хто ж здоров’ям дітей присягається? А я, як рідна людина, дітей обманювати не стану!

– Тобто, за квартиру ти дітей взяти готова? – Запитала Олена Сергіївна.

– Якщо вона буде наша – так! А так, – Христина скривилася. – Ну, знаєте, два зайвих ліжка, та два зайві роти! Це, вибачте!

– А з твоєю квартирою як? – Запитала Наталка. – Тебе не стане, кому житло відпишеш?

– Наталко, я, як би, ще жива! – зауважила Олена Сергіївна. – А квартиру я також онукам відпишу.

– Нічого собі! – вигукнули Христина та Світлана. – За двох сиріток – дві трикімнатні! Коротше, відписуйте на нас житло, а ми їх виховаємо, краще за своїх!

– Так! – Олена Сергіївна прикрикнула на родичів. – Встали, і пішли звідси!

– Бачу, як вам діти потрібні! Вам би тільки квартири захопити! А як захопите, то їх у дитбудинок, якщо не на вулицю! Нічого вам не буде!

Олена Сергіївна витратила пів року, щоб зробити документи так, щоб після випуску з дитячого будинку, куди, краючи серце, їй доведеться віддати онуків, у кожного було по квартирі.

А поки що житло онуків чекатиме, щоб ніхто права не мав ним користуватися, володіти, чи переоформити.

Тільки підстрахуватися треба було, щоб онуків не позбавили житла, коли вони його отримають.

Рідня дрімати не буде, одразу вчепляться своїми жадібними рученятами в незміцнілі свідомості.

Олена Сергіївна була впевнена, що забрати житло захочуть. Тиснуть будуть на родинні зв’язки, на добре ставлення.

Потрібно було попередити онуків, щоб вони не вірили рідні.

Олена Сергіївна докладно описала, як рідня, лише за житло готова була дітей взяти. І не у користування, а у володіння! А за так, діти були не потрібні.

Лист для онуків вона залишила у своїй квартирі. Марина перша покине дитячий будинок, і їй дістанеться квартира бабусі.

– Вона буде підготовлена ​​до зустрічі, а потім і братові допоможе відбитися від цих шакалів!..

– І це все правда? – Запитав Андрій, прочитавши.

– А ти думаєш, що людина, яка подбала про наше житло більше ніж через десять років, брехатиме? – з усмішкою спитала Марина. – Бабуся Олена тоді нас від них врятувала, то ще й зараз попереджає, щоб ми не вірили!

– Ну, я свою квартиру відстояла.

– Марино, та вони ж рідня? Кажуть, що кохають! Дбати хочуть!

– А де вони були усі ці роки? До нас в дитячий будинок, хоч одна з них приходила? – питала Марина. – Я тиждень чекала на їхні пропозиції, щоб квартирами обмінюватися. Чекатимеш, чи сам запитаєш?

– А як? – Запитав Андрій.

– Вийди в коридор, і вигукни: – Що мені робити з такою великою квартирою? Я впевнена, що вони відразу прокинуться, і почнуть пропонувати обмін!

А Марина, коли йшла до брата, подзвонила йому на телефон, а не в двері. Рідня не була в курсі, що Марина у гостях.

– Іди і скажи, а я тут на кухні посиджу!

Андрій вийшов у коридор, сказав, як сестра порадила. І тут висипали тітоньки та бабусі, і давай пропонувати однокімнатні в різних частинах міста, де Андрію буде так зручно, що ридати від щастя захочеться!

І, звичайно, все оформлять офіційно, щоб по закону!

– А як же я згодом? Я ж одружуся! Діти в мене будуть!

– Поміняємось на квартиру більшу, – посипалися запевнення. – У двокімнатну переїдеш! Ми ж рідня, ми не обманюємо один одного!

І тут вийшла з кухні Марина.

– Правда, що не обманюєте?

– Хто цю змію сюди пропустив? – верещала Христина. – Викиньте її звідси! Вона йому зараз голову задурить! І ця квартира з рук попливе!

Їй, звичайно, рота закрили, але було вже пізно.

Андрій дістав із кишені телефон:
– Самі підете, чи поліцію викликати? – Запитав він.

Бабусі та тітоньки лаялися, на чому світ стоїть, але речі збирали і прямували до дверей.

А Марина стояла на виході, та обшукувала рідню:

– Із моєї квартири ви навіть виделки потягли, коли я вас виганяла! А брата обібрати я не дам!

Матюки стояли до небес і вище, але, коли двері зачинилися за останньою родичкою, Марина сказала:

– Навіть гидко, що у нас із цими… кревна спорідненість!

– У мене лише одна родичка, – сказав Андрій. – Тільки ти, сестро! А ще була бабуся, Вічна їй пам’ять!

Тож, не завжди потрібно довіряти родичам, бо у багатьх є підступні плани, особливо, до слабких, та довірливих. Ви з цим згодні?

Пишіть свої міркування в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.