Я не пішла на весілля до Богдана і не пустила чоловіка. Єдине, кого я не стримала, це був наш молодший син Єгор. Він впертий, в діда, мого тата пішов, ось і не послухався мене.

Та що казати, і старший, Богдан, на мої благання не зважав. Закохався він. А нічого, що ця Оксана на 10 років старша, ще й з дитиною в придачу?

Вже тринадцять років минуло з дня їх весілля, але я ні про що не шкодую. Не хочу я їх ні бачити, ні чути.

Знаю, що там, в Канаді, куди вони виїхали, в них народився спільний син. Може, колись я з ними і помирюся, але не зараз. Кожна людина в селі мені тицяла тим, що Богдан взяв собі за дружину ледь не бабусю. Він в той час про мене не думав, то і я тепер про нього не думаю.

Молодший син також вже одружився, але тут інша ситуація – невістка з хорошої родини, багачі, забрали мого сина до себе. Там і бізнес свій, і автівку Єгор купив за допомогою сватів. Тут є чим пишатися. Ще дав би Бог і дитятко в них появилося, але поки нема…

Я стояла біля вікна і дивилася на дорогу, яка вела до нашого дому. Вона була порожня, як і моє серце після того дня, коли Богдан заявив, що одружується з тією… Оксаною. Досі пам’ятаю, як він прийшов тоді додому, сяючи, як місяць у повні.

– Мамо, я хочу, щоб ти познайомилася з Оксаною. Ми вирішили одружитися.

Я ледь не впустила кухоль, який тримала в руках.

– Що?! – я спробувала всміхнутися, думаючи, що це жарт. – Яка ще Оксана?

– Ми разом уже рік, – сказав він, наче це було чимось нормальним. – І тепер вирішили побратися.

– Богдане, вона ж… – я зупинилася, не знаючи, як висловитися. – Вона ж значно старша за тебе! У неї дитина!

Він тоді мовчки подивився на мене, а потім сказав:

– Вік – не головне. Головне, що я її люблю.

Любить він, бачте! А те, що вся вулиця мене висміює, що в селі гомонять, наче мій син з розуму зійшов – це неважливо?

Я не пішла на їхнє весілля. Не пустила і чоловіка. А Єгор – той упертий, як його дід. Пішов, привітав брата.

З того часу минуло тринадцять років. Вони поїхали в Канаду, і, як кажуть люди, там у них народився син. Чужий мені онук. Бо я його навіть не бачила.

Єгора я любила більше. Він був інший – слухняний, розумний, знайшов собі гарну дружину. Люду я одразу прийняла – дівчина з порядної сім’ї, її батьки мають бізнес, і вона не з тих, що бігають по чужих світах у пошуках кращої долі. Вони забрали мого сина до себе, допомогли з роботою, навіть автівку йому купили.

Ось цим я пишаюся. А не тим, що Богдан виїхав за тридев’ять земель і забув, хто його мати.

Якось на Великдень Єгор приїхав у гості. Сиділи ми з ним на кухні, я підливала йому борщ.

– Мамо, – він відкашлявся, – ти ж знаєш, що Богдан писав тобі…

Я гучно поставила ложку на стіл.

– Не хочу про нього чути! – сказала твердо.

Єгор зітхнув.

– Він кличе вас у гості… Каже, що вже давно пробачив, хоче, щоб ти побачила онука…

– Якого онука?! – я навіть підвелася з місця. – Я його не знаю!

– Ну, мам… – він потер потилицю.

– Це ж дитина… Твоя рідненька.

– А я для нього хто? Чужа баба, яка тринадцять років його не бачила?

Єгор промовчав.

Я тоді встала, витерла руки об фартух.

– Пиши йому, що не приїду. Не хочу їх ні бачити, ні чути.

Мені не треба нічого від нього. Мені добре тут, з вами. Ви – моя гордість. А той… він сам свій вибір зробив.

Але щоночі я не могла заснути. Думала: а може, Богдан дійсно хоче помиритися? А може, онук і справді мій, хоч і чужий?

Може, варто було б хоча б подивитися на нього?

А якби ви були на моєму місці – пробачили б? Чи теж тримали б образу до кінця?

Джерело