– Як тобі не соромно, Анно? Все село гуде! Білу шапку вділа, білу куртку і з тим своїм в Карпати? То ж так не пасує, бійся Бога. Та в тебе онуки є.

Ну яка любов може бути в твоєму віці?, – наголосила я сусідці, коли вона з сяючою посмішкою зі Степаном йшла за ручку з електрички, а позаду них великий червоний чемодан.

Мого чоловіка рано не стало, але я на інших не заглядаю, бо маю дітей, яким допомога потрібна. А ось моя сусідка лише про себе думає. Дочка ж Анни на одній “капусті” живе з сім’єю, бо іпотеку виплачують.

– Оксано, а ти, мабуть, заздриш, так? Бо я в свої шістдесят п’ять ще кохання зустріла, а тобі ще шістдесяти немає, але в твою сторону й ніхто не дивиться. А знаєш чому, Оксано?

Я тобі той “секрет” відкрию. Бо запустила ти себе. Ти коли востаннє собі колготки купляла? Все життя в обносках ходиш. А в перукарні, ааа? Та знаю я, знаю, все життя в Ольги за рогом стрижешся, бо вона з тебе багато не візьме, а ще вона такий спеціаліст, як я балерина.

Ось і поговорили ми з сусідкою. Я така ображена на неї, що словами не передати. Ну яке їй діло, коли я собі ті коглотки купляла? Мені дочка все віддає, тому й не має потреби їх купляти, як і чоботи, бо один розмір ноги, так і пальта на осінь чи на зиму.

Але, знаєте, сиджу я потім на лавочці коло хвіртки і думаю: а може, справді Анні більше нічим зайнятися, от вона й вистроює собі романтичні походеньки.

Проте бачу, що не тільки їй то подобається – навіть дочка її заохочує. Каже: мама, дивись на життя з радістю, будь-які поїздки, походи, нові знайомства роблять нас молодшими. А я собі думаю: у мене теж, може, десь у глибині душі ще тліє бажання інколи спробувати щось новеньке. Та тільки, хто мене підтримає?

– Оксано, ти чого така невесела? – питає сусідка Марія, проходячи повз.

– Та я не те що невесела, просто дивлюся на Анну – і ніби щось аж кипить усередині. Її любов якійсь там романтичний вигляд має, вони зі Степаном то в гори, то на море, а я тільки й бачу, що город, діти та онуки, – відверто пояснюю.

– А ти пробувала хоч раз сказати: все, беру собі вихідний – і поїхати кудись? – питає Марія.

– Та куди я поїду? Діти ж без мене пропадуть. Хтось має в хаті порядок дати, їсти приготувати, – відмахуюсь я.

Марія лише головою похитала. А я сама відчула важкість всередині себе. Добре, думаю, це все Анна винна – затягла собі чоловіка, а тепер і мені спокою не дає.

Іду я потім вулицею, а всі тільки й питають, що там у Анни нового. То вона спотикнулась на пероні, і Степан її під руки підхопив, а вона йому при тому усміхнулася, як юна дівчина. То хтось бачив, як вони в кафе сиділи, каву пили. А онучка Анни взагалі виглядає щасливою: каже, бабуся тепер у нас інста-зірка, фоточки з Карпат викладала, всі лайкають.

Мене ж розбирає заздрість, що аж до сліз доходить. Зустріла я на ринку Оленку, дочку Анни. Запитала її прямим текстом:

– Скажи мені, будь ласка, ти зовсім не проти, що твоя мама, маючи онуків і пенсію, ще десь по тих горах тягається з чоловіком?

Оленка подивилася на мене з подивом:

– А чого мені бути проти, тітко Оксано? Я тільки рада, що мама ожила після такої довгої самотності. Якби вона не була щасливою, то, може, і ми з чоловіком сиділи би й сумували. А так вона навіть нам пропонує своїх вареників з грибами привезти після відпочинку. Ми ж іпотеку ще довго платитимемо, то хоч матимемо домашньої їжі.

Виходить, дочка Анни нічого не має проти. Навіть заохочує. І що мені з тим усім робити? Пішла до магазину – треба ж було купити хліба та трохи круп. Стою в черзі, а там уже дві молодиці перемивають кісточки Анні й Степанові:

– Чула, вони тепер на лижах катаються? Анна в білому вбранні, як наречена! Ну сміх та й годі.

– А мені, чесно, подобається, що людина живе. Хоч би їй 70 було – головне, щоб щасливі були, – каже друга.

– Е, кому подобається, а кому – як сіль в оці, – додає перша і коситься на мене. – Оксано, ти ж у нас головна експертка з питань пристойності.

Я аж пирснула від такого:

– А я що? Нічого. Раз уже Анна така самовпевнена, то нехай. Он, у мене вдома теж проблем повно, але ж не бігаю по курортах.

Продавчиня, що стояла за прилавком, усміхнулася:

– Може, ви, Оксано, теж знайдіть собі якесь заняття. Якщо не чоловіка, то бодай хобі. Бо спостерігати за чужим життям – воно виснажує.

Але ж хіба можу я спокійно дивитися, як людина у своїй шістдесят п’ять виглядає свіжішою й життєрадіснішою, ніж я в неповні шістдесят? Мабуть, я вже звикла так жити – у турботах про дітей, онуків, город, у вічних клопотах. От діти колись і кажуть: мамо, ти хоч собі сукню приглянь ошатнішу.

А в мене грошей не так і багато. Та й, зізнатися, ніби не звикла я. У мене подруга – перукарка, що постійно мене стриже й “фарбує”, але навіть вона дорікає, що треба б і фарбу дорожчу взяти, а не ту, що волосся висушує. А я… та що я… Взяла б краще дітям овочів і фруктів.

Чесно кажучи, після тієї розмови з Анною у мене на душі осад лишився. Ніби я винна, що в своєму віці сиджу без пари. От зовсім недавно спробувала хоч трошки змінитися.

Пішла в магазин, вибрала собі новенькі колготки – аж два варіанти. Так продавчиня ще й підморгнула: “Може, й платтячко до колготок підберете?” Я відбилася словами: “Навіщо мені плаття, як у мене вдома є?”. І все. А потім прийшла додому, розглянула ті колготки – вони ж яскраві, непрозорі, як молодь носить. А я звикла до чорних базових.

Наступного ранку вирішила одягнути одну пару – вийшла на подвір’я, а свекруха (я з нею в одному дворі живу) мало не зомліла:

– Доню, ти що це таке одягла? Червонуваті якісь, неначе в студентки. Люди що подумають?

– Та нехай думають, що заманеться, – огризнулася я й пішла до криниці по воду.

Виявилося, що й мені приємно бути трошки яскравішою. Хоча й дивно, відвикла я від таких речей. А потім згадала Анну, яка у свої шістдесят п’ять літає десь по горах у білій куртці та шапці – і зрозуміла: їй, мабуть, дуже добре бути такою вільною. Так, якось заздрісно воно, але тепер хоч трохи зрозуміло, що вона відчуває.

Увечері заглянула до мене сусідка Марія:

– Оксано, ти не повіриш, сьогодні проходила повз хату Анни – вона привезла з Карпат такі сувеніри, що дітям роздає, і онукам, і навіть сусідам. Може, й тобі дістанеться.

– Мені вже не треба, – буркнула я.

– Ще скаже, що я з обносками ходжу.

– Ой, та ти не ображайся, – Марія присіла поруч.

– Анна каже, що вона про тебе думає по-доброму, тільки шкода їй, що ти сидиш у буднях, навіть не пробуєш чогось нового. Може, вона й сказала різко про стрижку й колготки, але, може, в тому якась правда є?

Я засопіла, та потім думаю: не буду я отак вперто стояти на своєму. Колись же я була веселою і сміялася з усього. А зараз – звикла тільки сердитись, критикувати, заздрити. І оце з Анною пересварилася через дрібниці. А вона ж ніби нічого поганого мені не зробила: живе, як хоче, не змушує мене робити те саме.

На другий день я все ж зважилася зайти до Анни. Бачу, вона порається біля квітів, накинула легкий плед, щоб не змерзнути. Я з хвіртки їй:

– Привіт, – кажу. – Може, допомога потрібна?

– Привіт, Оксано, – усміхається.

– Та ні, дякую, я поки сама впораюся. Краще заходь, у мене чаєчок з трав карпатських.

Сидимо з нею, п’ємо той чай, ніби й не сварилися, розмовляємо. Вона ділиться враженнями від поїздки, розповідає, як Степан їй допомагав рюкзак носити, як на екскурсію ходили, які там цікаві люди зустрілися. А в мене аж у серці щось тріпоче: хочеться й собі так, але ж не знаю, як почати. Зате вперше відчула, що заздрість відходить, а народжується цікавість до нового.

А потім Анна несподівано й каже:

– Слухай, Оксано, ти ж маєш такі гарні квіти на городі. А давай разом на ярмарок підемо, може, продаси якісь саджанці – і якогось цікавого чоловіка зустрінеш, чи бодай нових людей. Хто зна, як життя обернеться.

Я лише відмахнулася, хоча всередині щось підказує: а може, справді погодитися? Може, все ще не пізно відчути в житті радість, розвіятися, перестати носити ті самі пальта й чоботи по двадцять років. І щось у мене ніби міняється на душі. Згадала слова Марії: “Спостерігати за чужим життям – виснажує”. Та й хто я така, щоб усім нав’язувати свою модель життя?

А ввечері, підходячи до вікна й дивлячись, як у хаті Анни світло горить, уявила собі, як вона зі Степаном сидить за столом, планує наступну мандрівку.

І раптом із подивом відчула: а мені вже не прикро. Вірите чи ні, але я щиро подумала: нехай їм щастить. А мені треба жити далі й, може, теж спробувати хоч маленький крок до змін.

А тепер, любі читачі, мені цікаво – чи легко відкинути давні звички та комплекс “що люди скажуть” і почати жити по-новому? Як гадаєте, чи варто відважитися на маленькі експерименти із собою та своїм стилем, навіть коли здається, що вік уже не той?

Поділіться своїми думками!

Джерело