– Мамо, у мене така новина! – схвильовано повідомила Інна, – бабуся пропонує нам жити разом із нею!

– Чого б це? – невдоволено спитала Ольга Петрівна, – не схоже на неї.

– Вона каже, що подарує мені свою квартиру, якщо ми погодимось! Уявляєш?

– Яка ж ти дурна! – Мати різко піднялася, забігала по кімнаті, – подарує вона, як же! А синок її старший? А інші онуки?

– Бабуся з дядьком Петром все обговорила. Ні він, ні його сини житла не потребують, і повертатися в наше місто не збираються. Тож вони не проти, щоб квартира бабусі дісталася нам.

– Ні, я, звичайно, знала, що в тебе немає мізків, але щоб такою мірою! – Вигукнула Ольга Петрівна, – невже ти їм повірила?!

– Ну а що? Все логічно, – Інна вже була не рада, що затіяла цю розмову.

– Ще б пак не логічно! Моя інтелігентна свекруха завжди так і діє!

– Як? – Інна з подивом подивилася на матір.

– Усіма маніпулює! Вона ж чудовисько! Поруч із нею перебувати не можливо! Ти думаєш, що ми з батьком просто так від неї втекли? Та ми мало не розлучилися!

– І дядько Петя твій на інший кінець країни не просто так виїхав! Сім’ю рятував! От скажи, вона ж не просто так тобі пообіцяла квартиру, щось попросила натомість?

– Я ж кажу, – Інна вдихнула більше повітря, – вона пропонує нам до неї переїхати. Прямо зараз. Хоче, щоб ми її доглядали, поки… Ну, ти розумієш.

– Та вона сто років проживе! Ти просто не уявляєш, що на тебе чекає, якщо ти підеш у неї на поводі!

– Мамо, мені здається, ти перебільшуєш, – несміливо промовила Інна, – бабуся завжди добре до мене ставилася.

– Добре? Та що ти знаєш? Вона з тобою жодного дня не сиділа! Жодного подарунка нормального не зробила! І ніколи не бідувала! А сина твого вона скільки разів бачила?

– Так це навіть не онук, це правнук! Серця у неї немає, і ніколи не було! І не любить вона нікого, окрім себе! Коротше: я категорично проти! Якщо погодишся з нею жити, на поріг не пущу!

– Мамо, ну навіщо ти так? – тихо, з благанням у голосі промовила Інна, – вона ж літня людина, їй потрібна допомога.

– Для неї в крамницю сходити – вже подвиг! А з нас не зменшиться. Допоможемо. Натомість квартира нам залишиться. Я про таке навіть мріяти не могла.

– Я все сказала, – з погрозою кинула Ольга Петрівна і відвернулася, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Інна поїхала додому. Гарний настрій зник, як дим. Такої реакції від матері вона не чекала.

– Невже вона не розуміє, що це для нас, можливо, останній шанс знайти свій дім? – думала Інна, відчайдушно дивлячись у вікно маршрутки, – і навіщо я їй все розповіла?

– Переїхали б, і все. А тепер? Якщо не послухаюсь, конфлікт неминучий. Я вже знаю свою маму.

Спогади, особливо не питаючи, насунули на Інну…

Вона вийшла заміж одразу після інституту. Ігор, який тільки починав працювати інженером, не мав ні житла, ні великої зарплати. Як, власне, і Інна, яка працювала вчителькою.

Але вони не переймалися. Винайняли будинок у приватному секторі й, повні надії, почали будувати своє сімейне життя.

Починали з нуля. Економили. Кожну покупку обговорювали: чи треба?

Про те, щоб відкласти, хоч якусь суму, навіть не говорили. Грошей вистачало лише на найнеобхідніше.

Потім з’явився син. Жити зі зручностями на вулиці стало не зручно. Винайняли квартиру на околиці.

Ледве зводили кінці з кінцями. Воно й зрозуміло: тепер працював лише Ігор, сама Інна сиділа у декреті.

Син підріс, пішов у садок. Потім – до школи.

Зарплата, хоч і підростала, але ніяк не змінювала фінансового стану сім’ї. Разом із зарплатою зростали й ціни.

Не встигли озирнутися – син виріс. Постало питання його освіти. На бюджет хлопець не пройшов. Довелося оплачувати навчання на платному факультеті.

А квартира все ще була орендована. І у свої сорок Інна з Ігорем чітко розуміли, що купити, чи побудувати житло, вони навряд чи зможуть. Ну, не вийшло грошей накопичити!

Пропозиція бабусі прозвучала дуже до речі. Радості подружжя не було кінця.

Інна розуміла, що легко не буде, адже вони з бабусею рідко спілкувалися до цього, мало знали одна одну. Мама якось не прагнула їх подружити.

Навпаки: вона завжди дуже негативно відгукувалася про бабусю, лаяла її, казала, що свекруха мало не зламала їй життя. Що вона зла, заздрісна, і дуже хитра.

Інна завжди слухала, але пропускала повз вуха. Їй бабуся нічого поганого не зробила.

І потім: вона справді вже дуже старенька, слабка. Сили не ті. Чому не допомогти людині? Рідній людині! І мати, нарешті, власне житло!

Так, квартира у бабусі теж стара. Але яка! Три кімнати! Дев’яносто квадратних метрів! Високі стелі! Стіни – пів метра завтовшки! Не квартира – мрія!

Бабусю, звичайно, доведеться потерпіти. Але це того варте! Словом, Інна вже подумки переїхала до бабусі. І раптом таке…

І що, спитати б, із цим робити? Проігнорувати думку матері? Не можна. А виконувати ультиматум – не хочеться. І все ж…

Інна зателефонувала бабусі та відмовилась від пропозиції. Бабуся мовчки поклала слухавку – образилася. І Інна це чітко зрозуміла.

Минуло кілька місяців. Весь цей час Інна постійно думала про бабусю. Шкода, що довелося з нею так вчинити.

Ігор заспокоював:

– Немає сенсу перейматися, нічого вже не зміниш. Ти б відвідала її, чи що?

– Завтра ж з’їжджу, – озвалася Інна, і саме в цей момент у двері подзвонили.

Подружжя переглянулось – кого принесло проти ночі?

У квартиру влетіла Ольга Петрівна: скуйовджена, зла, очі метали блискавки.

– Ну що, догралися? – Вигукнула вона, втрачаючи залишки самовладання.

– Мамо, ти що? – Злякалася Інна, – зупинись, пальто зніми, присядь.

– Та відчепись ти зі своїм пальтом! – Ольга Петрівна кинула на дочку зневажливий погляд, – і я не сидіти тут із вами прийшла! Ти знаєш, що твоя бабця утворила?!

– Що?

– Вона дарчу оформила! На якусь знайому! Зовсім з розуму вижила!

– Звідки ти знаєш? – ахнула Інна, – це вона тобі сказала?

– Ще чого! З якого дива вона мені це говоритиме? Мені твій дядько подзвонив! Вичитав мене, як дівчисько! Вважає, що з нашої вини квартира із сім’ї пішла!

– Вичитав?

– Ну так. Мовляв, погано я тебе виховала, раз ти відмовилася літній бабусі допомогти! Звісно! Тепер вони нас у всьому звинувачуватимуть! А я так думаю, що свекруха спеціально все це зробила, щоб квартира нам не дісталася!

– Але ж вона спочатку мені запропонувала, – тихо промовила Інна.

– Раз запропонувала, могла й наполягти! А вона зраділа, що ти відмовилась. Їй тільки цього й треба було! Коротше. Іди до неї, й відіграй все назад. Квартиру треба повернути!

– Яким чином?

– Не знаю! – закричала мати, – йди домовляйся! Переконай її! Вибачення проси! У ногах валяйся! Що хочеш роби! На найгірший кінець – знайди цю дарчу, і забери непомітно!

– Мамо!

– Що “мамо”? Наробила справ! Завтра ж уранці їдь до бабусі, та розв’язуй проблему! Будь-яким способом!

– Нікуди я не поїду! – Твердо відповіла Інна.

– У сенсі не поїдеш? – Ольга Петрівна здивувалася, – тобі що, квартира не потрібна?!

– Потрібна.

– Тоді роби, що я говорю!

– Вже одного разу зробила, – буркнула Інна, – і що з того вийшло? Тож грай сама у свої шпигунські ігри, мамо!

Ольга Петрівна обізвала дочку куркою, та вилетіла з квартири.

До бабусі Інна не пішла. Вона їй зателефонувала. За кілька днів. Сказала, що обставини змінилися, тож вона готова переїхати протягом тижня.

– Пізно, – спокійно відповіла та, – квартиру я вже подарувала.

– Справді? – Інна вдала, що нічого не знає про дарчу, – ну, подарувала, так подарувала. А ти сама живеш? Чи зможеш нам дати притулок? Так просто.

– Притулити можу, – подумавши, відповіла бабуся.

Так Інна й переїхала. Не одна, звісно. З чоловіком та сином…

Вони так і живуть усі разом. Вже п’ятий рік. Бабусі нещодавно виповнилося дев’яносто років – вони їй такий ювілей закотили!

Іменинниця навіть танцювала у колі рідних! А про дарчу вони жодного разу за ці роки не говорили.

Що буде далі – ніхто не знає. Бабця тримає інтригу, а вони й не наполягають. Навіть, якщо і є дарча, хоч якийсь час за оренду не сплачують, і вже щось накопичили – буде початковий внесок на власне житло.

Коротше – як Бог дасть. Одне вони зрозуміли достеменно – треба жити своїм розумом, і не потурати на жодні поради, та ультиматуми – собі дорожче…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.