– Доню, не треба мені більше зарплати, я від завтра ні за 20 тисяч гривень, ні за мільйон няньчити ваших дітей не буду, шукайте няньку або справляйтесь самі! – це я сказала дочці, яка чекає пʼяту дитину, місяць тому.

Відтоді донька зі мною не спілкується, навіть з днем народження вчора не привітала ні дзвінком, ні повідомленням.

Сиділа вчора сама на кухні з чашкою охололого чаю і дивилася у вікно. Настрій був такий же сірий, як небо за вікном.

Чи правильно я вчинила з дочкою? Чи краще мені буде самотній? Не знаю.

Все почалося давно. Я допомагала дочці з першою дитиною, бо сама пам’ятала, як важко бути молодою мамою.

Потім з’явилася друга – я знову була поруч. Далі третя, четверта. Я вже не просто допомагала – я тягнула на собі їхнє життя.

Поки донька й зять працювали, я готувала, прибирала, вчила уроки зі старшими, міняла підгузки молодшим.

Віка мені казала:

— Мамо, ну як без тебе? Ти ж знаєш, як мені важко. А чужу жінку я приводити в будинок до моїх дітей не буду.

Я знала. І терпіла.

Але коли вона повідомила, що при надії вп’яте, щось в мені зламалося. Ні, я люблю своїх онуків, та я не молода, у мене болять ноги, спина.

Я вже не маю сил бігати за малими з ранку до ночі.

Того дня, коли я сказала доньці, що більше не буду нянькою навіть за ті 20 тисяч гривень, що вони мені платять, вона на мене так глянула, ніби я її зрадила.

— Мамо, як ти можеш так говорити? Це ж твої онуки!

— Доню, я втомилася і кажу тобі про це чесно, сподіваюся на твоє розуміння.

— Значить, ти просто нас кидаєш, так? — голос у неї дрижав.

Я мовчала, бо не знала, що сказати.

Відтоді – тиша. Віка ніби викреслила мене з життя. А я сиджу і думаю: може, я справді неправа?

Може, треба було змовчати, зціпити зуби і далі бути на підхваті? Чи, може, я теж маю право на спокій?

Що ви думаєте? Чи є у мене виправдання?

Джерело