– Ти ж знаєш, що мені зарплату суттєво зменшили, – відповів мені чоловік на моє прохання поїхати на вихідних в торговий центр і трохи вдіти в нове дітей до весни.

І так він мені відповідає вже пів року. А вчора я почула його розмову з його мамою!

Виявилося, мій Володя купив собі страховий поліс з накопиченням, і тепер щомісяця третину своєї зарплати відкладає собі на майбутнє, на той час, коли вийде на пенсію. Таємно від мене!

Я вже мовчу, що новий одяг потрібен і мені. Куртка ще трохи — і розлізеться, а чоботи так протікають, що в дощ навіть з дому виходити не хочеться.

Але я терпіла. Розуміла: якщо грошей нема, значить, треба економити.

А вчора випадково почула його розмову з його мамою.

Я поверталася додому з роботи, зайшла у під’їзд, а він стоїть у тамбурі, притискає телефон до вуха і тихо говорить:

— Мам, я ж тобі казав, що вже відклав 30 тисяч. Ще трохи — і буде хороша сума за 20 років. Я про майбутнє думаю.

Я застигла. Про яке ще майбутнє?

— Головне, що Оксана нічого не знає, — продовжив Володя. — Якби вона дізналася, то з’їла б мене живцем. А так я відкладаю і не переживаю. На пенсії всі будуть рахувати копійки, а я матиму запас.

Я просто не вірила своїм вухам.

Значить, мені пів року розповідають, що грошей немає. Діти ходять у тісному взутті, я в старій куртці, а він третину своєї зарплати відкладає для себе? Навіть не сказав мені!

Я глибоко вдихнула, зайшла в квартиру і приготувалася до розмови.

— Володю, — покликала його спокійно.

— Хочу дещо уточнити.

Він глянув на мене насторожено.

— Чого це ти така серйозна?

— Я чула твою розмову з мамою. То це ти економиш не тому, що грошей нема, а тому, що собі відкладаєш?

Він зніяковів, відвернувся і пішов на кухню.

— Це не так, як ти думаєш.

— А як? Ти пів року мені з дітьми брехав. Відкладав собі гроші на старість, а нам що?

— Оксано, ну не кричи. Я просто не хотів тебе турбувати. Я ж про майбутнє думаю!

— А про теперішнє ти подумав? Про своїх дітей, які ходять у старому?

Він зітхнув і потер лоба.

— Я ж для нас стараюся! Я ж для сім’ї!

— Ага, тільки про це сім’я дізналася останньою.

Ми довго сперечалися. Володя виправдовувався, що хотів бути відповідальним, що не хотів, аби ми на старості бідували.

А я думала: а що якби я не почула? Він би мовчав ще роками?

Зараз не розмовляємо. Він ображений, що я «не розумію його прагнення до стабільності».

А я не знаю, як тепер йому вірити. Як жити з людиною, яка пів року вважала нормальним ховати від мене гроші?

Що робити? Як правильно вчинити?

Джерело