Місяць часу я мовчала, коли свекруха снідала, обідала і вечеряла з нами за одним столом, і попросила її це робити окремо. Я навіть дозволила їй споживати їжу в її ж кімнаті.

Але Лесі Ігорівні не сподобалась моя ідея. Не знаю, чим все закінчиться, але поки вона поїхала на місяць до рідної сестри. Мабуть, буде жалітися на погану невістку. Але я не збираюся міняти своє життя через цю людину.

Так вийшло, що свекруха була змушена переїхати жити до нас із чоловіком. В нас із Володею двоє дітей. Денис і Антон вже дорослі й самостійні. Ми надто молодими стали батьками, тому тепер, коли діти живуть окремо, ми насолоджуємося часом удвох.

Я звикла, що ми з чоловіком під час сніданку, обіду чи вечері мило спілкуємося, обговорюємо поточні справи, ділимося планами. Це була наша маленька сімейна традиція, яку я дуже цінувала. Але все змінилося, коли до нас переїхала Леся Ігорівна.

Вона могла б підтримати наші розмови або хоча б часом питати щось у сина. Але ні. Вона або мовчки жувала, або заводила одну й ту ж пісню.

– Ой, Володю, пам’ятаєш, як ти маленький просив у мене нові кросівки, а я не мала за що купити? Я тоді плакала цілу ніч…

– Синку, а ти пам’ятаєш, як ми пекли разом пиріжки в комуналці, коли на хліб грошей не було? Ех, важко жилося…

– От зараз усім добре, а ми тоді так мучилися…

Я могла б терпіти ці розмови, якби вони траплялися час від часу. Але свекруха не знала міри! Вона, здається, не могла говорити ні про що інше, окрім свого важкого минулого.

Перший тиждень я мовчки їла. Другий – намагалася змінити тему розмови. Третій – ледве стримувала роздратування. На четвертому зрозуміла, що довше не витримаю.

Одного разу, коли Леся Ігорівна знову почала розповідати, як важко їй було виховувати Володю самій, я поставила ложку на тарілку й не витримала:

– Лесю Ігорівно, може, досить? Ви постійно розповідаєте одне й те саме.

Свекруха на мить застигла з виделкою в руці, але потім гордо випросталася:

– Ти хочеш сказати, що тобі нецікаво? Що ти не поважаєш, як я виховувала твого чоловіка?

– Поважаю, але невже не можна говорити про щось інше?

Володя стурбовано глянув то на мене, то на матір, але мовчав.

Наступного дня я запропонувала Лесі Ігорівні їсти у своїй кімнаті. Я пояснила, що це буде комфортніше для всіх. Але вона сприйняла це як образу.

– Значить, я вам тут зайва? Ну що ж, я не нав’язуюся! – сказала вона й пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима.

Наступного дня вона заявила, що поїде на місяць до сестри в село.

– Я, може, і не повернуся, – загадково додала на прощання.

Я не стала її вмовляти залишитися. Володя теж промовчав, хоча видно було, що йому некомфортно.

Тепер вдома стало спокійніше. Я знову можу насолоджуватися обідами з чоловіком без постійних історій про минуле. Але водночас мене мучило питання: а що далі?

Свекруха справді не повернеться? Чи приїде, але вже з новими претензіями? А як мені поводитися, якщо вона знову поселиться у нас?

Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело