– Не правильно я живу, не за того я вийшла заміж, – не раз собі думала Лариса, дивлячись на свого чоловіка.

З Василем вони прожили 20 років, Лариса готувалася до святкування свого 45-річчя, робила певні підсумки свого життя, і зрозуміла, що не так прожила вона і не з тим.

Василь з часом став зовсім безініціативним, не цікавився справами дружини, навіть не завжди щось говорив, більше мовчав. А ці розкидані шкарпетки просто виводили Ларису з себе.

“Чому я маю це терпіти? Ні квітів, ні подарунків, ні слова доброго від чоловіка не почуєш. Але ж я жінка, мені це треба” – все частіше думала про себе Лариса.

І Бог наче почув її молитви. Свій ювілей Лариса вирішила святкувати сама. Не хотіла, щоб Василь, який останнім часом її дуже дратував, був в цей день з нею поряд.

– Я сама поїду в Буковель на свій день народження. Ти ж не проти? – заявила Лариса.

Василь відреагував спокійно, мовляв, хочеш – їдь, нічого особливо в цьому немає.

Лариса зраділа, замовила собі готель і поїхала на гірськолижний курорт. Хто ж знав, що ця поїздка переверне її життя?

В Буковелі вона зустріла свого колишнього однокласника Любомира. Не бачились вони багато років, пішли в ресторан.

Коли Любомир почув, що у Лариси ювілей, звідкись відразу з’явився величезний букет квітів – улюблені червоні троянди Лариси.

Якою ж щасливою вона тоді була, почувалася справжньою жінкою, дивилася на Любомира і розуміла, що саме так і має виглядати справжній чоловік.

Любомир розповів, що він давно розлучений, але мріє про родину, про домашній затишок, про справжнє кохання. Наговорив усякого такого, що у Лариси голова закрутилася.

Додому вона вже поверталася з твердим рішенням – вона з безініціативним Василем розлучиться, і піде до справжнього чоловіка Любомира.

Так і зробила, приїхала і сказала чоловіку, що давно розлюбила його, і нарешті знайшла свою любов.

А Василь знову ж нічого не сказав, промовчав, мовляв – якщо я не влаштовую, то що поробиш.

Перші кілька місяців Лариса літала від щастя. Любомир щодня говорив їй компліменти, влаштовував недорогу романтику, і Лариса зовсім не сумнівалася в своєму рішенні, навпаки, раділа, що наважилася змінити рутину, і хоч тепер стати щасливою.

Проте, як кажуть, щастя – полохливий птах. Захворіла Лариса і потрапила в лікарню. От тільки Любомир не знайшов часу, щоб її там навідати, в такому стані Лариса йому була не цікава.

В палаті було ще кілька жінок, і до всіх хтось приходив, і тільки Лариса була одна.

Проте, через кілька днів, заходить Лариса з коридору в свою палату і бачить, що біля її ліжка стоїть Василь і складає на тумбочку її улюблені продукти, навіть банани, які більше за все любить Лариса, приніс.

— Звідки ти дізнався про мене? – розгублено запитала.

– А це немає значення, – як завжди коротко відповів Василь. – Ти одужуй, і я заберу тебе додому.

– Це хто до тебе приходив? – запитала цікава сусідка по палаті, коли Василь пішов.

– Чоловік, – відповіла Лариса.

– Чоловік? Пощастило тобі, такий дбайливий, спокійний, але скільки сили і захисту відчувається в цьому спокої, – з захопленням сказала сусідка по палаті.

В той вечір Лариса довго не могла заснути. Вона думала над тим, як часто ми не цінуємо те, що маємо. У неї був хороший, надійний чоловік, а вона з легкістю проміняла його на іншого, який навіть не зателефонував, щоб поцікавитися, як вона себе почуває.

Ну і що, що Василь мало говорив і шкарпетки розкидав, зате був справжнім чоловіком.

“Швидше б одужати, тепер я все зрозуміла, і більше цих помилок не повторю” – пообіцяла собі Лариса, яка і справді усвідомила те, що найважливіше в сімейному житті. Важливі не слова. Важливі вчинки. Ну хіба ж не так?

Джерело