Прийшла я до сина і невістки, а у них пралка, сушилка і посудомийка нові! — Я ж в тебе просила, синку, на нові хороші окуляри гроші і на стоматолога, а ти сказав, що немає! Син навіть не підняв на мене очей, стояв біля кухонного столу і крутив чашку в руках. А невістка, як завжди, не промовчала

Прийшла я до сина і невістки, а у них пралка, сушилка і посудомийка нові!

— Я ж в тебе просила, синку, на нові хороші окуляри гроші і на стоматолога, а ти сказав, що немає!

Син навіть не підняв на мене очей, стояв біля кухонного столу і крутив чашку в руках. А невістка, як завжди, не промовчала.

— Мамо, ну що ви починаєте? Нам це необхідно! У нас діти, справ багато, часу мало. А ваші окуляри  ще тримаються, це не головне.

— Тримаються?! — я аж руками розвела. — Так вони тримаються на чесному слові! А зуби? Зуби теж ще “тримаються”?!

— Мамо, — син нарешті зітхнув, відставив чашку і підняв на мене очі. — Ми ж не можемо вам усе оплачувати.

— Але ж ви могли відкласти купівлю техніки хоча б на місяць!

— І що? — невістка склала руки на грудях. — Ви думаєте, у нас грошей кури не клюють? Ми теж економимо!

У мене всередині все закипіло. Я ж не щось розкішне просила! Не на відпочинок у Туреччині! Просто на здоров’я. А вони, бач, “економлять”. Тільки не на собі.

Я не хотіла конфлікту, але слова самі виривалися.

— Коли ви, синку, до школи ходили, я собі в усьому відмовляла, аби тобі форму купити, книжки! Взуття тобі купувала, а сама ходила в старому.

— Мамо, ну чого ви починаєте, я ж тоді дитиною був, не міг сам себе одягти-взути і прогодувати сам.

— А зараз що? Що змінилося?

— Змінилося те, що у мене вже своя сім’я! — відповів на підвищених тонах син.

Тиша впала така, що навіть холодильник ніби замовк.

Я мовчки схопила сумку й пішла до дверей. На порозі обернулася:

— От коли тобі справді буде щось треба, я теж скажу, що “немає грошей” або часу, або мого бажання.

Грюкнула дверима й пішла додому.

Всю дорогу мене трясло. Я не розуміла: це я така егоїстка чи вони просто думають лише про себе? Невже в цьому світі матері більше не мають права попросити допомоги?

Прийшла додому, сіла на ліжко й заплакала. Образа вирвалася назовні. Я ж для нього все життя жила, а він!

А потім подумала: а може, я й справді неправа? Може, я мала розраховувати тільки на себе?

От скажіть, як бути? Чи маю я право ображатися?

Чи я справді забагато від нього вимагаю?

Джерело