– У тебе закінчився чай!, – нервово сказала з кухні свекруха. Таке враження, що чай в її будинку п’ю лише я. Вона ж лише на нього дивиться і кліпає. Вперше за п’ять років я не стрималася і попрямувала на кухню.

– То купіть! Я хочу зелений!, – наголосила я. Не довго я змогла жити під одним дахом з цією жінкою. Чоловік же не міг піти за мною, бо мамця ж одна залишитися не може

– Не міняй нічого в кімнаті. Мама звикла, що все так, як є.

– Мама звикла. А я?

Я почула ці слова і наче відчула, як підлога під ногами стає ще твердішою, а повітря – ще густішим. П’ять років я жила в цьому будинку, п’ять років чекала, що ми нарешті переїдемо. І ось знову – та сама відповідь.

Карино, ти ж розумієш, що це її дім, – зітхнув Антон, мій чоловік, коли я знову заговорила про власне житло.

– А ми? Коли буде наш? – голос мій не тремтів, але серце билося так, що, здавалося, його чутно навіть у сусідній кімнаті, де сиділа його мати, пані Валентина.

Антон знизав плечима і продовжив гортати стрічку новин у телефоні.

– Каринко, ти завжди все ускладнюєш.

Так, я ускладнюю. Я хочу переставити ліжко у нашій кімнаті. Хочу, щоб не доводилось пояснювати, чому я купила новий чайник. Хочу не ховати свої книги в шафі, бо «вітальня має залишатися в класичному стилі». Я просто хочу відчувати, що в мене є дім, а не гостьова кімната у маминого сина.

– У тебе чай закінчився, – почула я з кухні голос свекрухи.

Вона завжди так говорила – не «Карина, купи», а саме «у тебе закінчився». Якби я не принесла пакет з продуктами, то цього просто б не існувало.

Я підійшла до дверей кухні і сперлася на одвірок. Свекруха якраз розмішувала ложечкою чай.

– Можливо, ви купите той зелений, що я люблю? – запитала я.

Вона зупинила рух ложкою і подивилася на мене, ніби я щойно запропонувала обшити кухню фіолетовими шпалерами.

– Ми п’ємо чорний, – сказала вона коротко.

Антон зайшов слідом за мною і миттєво вловив напругу. Усміхнувся, наче ситуація була жартом.

– Мам, ми просто візьмемо ще один вид чаю, ніхто не постраждає.

Пані Валентина театрально зітхнула.

– Колись, Антоне, ти любив порядок.

Я знову почула це: порядок. Тут все було «порядком» – меблі, які не можна пересувати, розклад дня, який не змінювався, і навіть моє місце в цьому будинку.

Ввечері я лежала у ліжку, а Антон вже спав поруч. Я довго дивилася у стелю, згадувала кожен раз, коли я ковтала образу і казала собі: «ще трохи». Коли вперше помітила, що всі рішення ухвалює свекруха, коли зрозуміла, що Антон завжди шукає легший шлях – уникнути конфлікту, погодитися, промовчати. Коли я перестала бути господинею у власному житті.

Наступного ранку я вийшла на кухню з маленькою валізою в руці. Пані Валентина сиділа за столом, як завжди, її чашка стояла рівно на серветці. Антон саме виходив з ванної і зупинився, побачивши мене.

– Що це? – його голос звучав розгублено.

Я вдихнула глибше.

– Я їду.

Він замружився, ніби почув щось смішне.

– Куди? – запитав він.

Я не знала. Але знала, що звідси.

Свекруха відпила чаю і промовила з тією ж спокійною байдужістю, що завжди:

– Я ж казала, вона довго не витримає.

Я зустрілася з нею поглядом, але не відповіла. Подивилася на Антона – він все ще стояв там, не розуміючи, чому я не хочу більше залишатися. А може, й розумів, але не бачив у цьому проблеми.

Я вийшла з дому, зробила перший крок, другий. Коли зачинила двері за собою, відчула, як тиск став слабшим. Я зробила це.

А тепер запитання до вас. Що б ви зробили на моєму місці? Чи правильно було піти без чіткого плану? Чи варто було ще боротися за свої межі в чужому домі?

І взагалі – де та межа між терпінням і необхідністю змін?

Джерело