Я вже рік оплачую мамі і комуналку, і якісь ліки, і якісь її потреби, адже вона вийшла на пенсію, маючи пенсію три тисячі гривень. Ну, хіба можна прожити на такі гроші? Але мама вже не хоче працювати, хоче відпочивати, і я її розумію.

Та коли я сьогодні вранці забігла до неї несподівано, купивши свіжих булочок до кави, бо була в її районі, я застала, як мама рахує на кухні стоси грошей, перев’язаних резиночками. Ну, на мій погляд, це, мабуть, було до мільйона гривень.

Мама швидко-швидко почала складати банкноти в скриньку.

— Мамо, поясни, що це таке? — вигукнула я.

Вона глянула на мене так, ніби я її впіймала на чомусь забороненому. На мить навіть заклякла, як школярка, що ховає шпаргалку під партою.

— Оленко, не кричи, — сказала вона тихо і наче зніяковіло. — Це просто мої збереження.

Я сіла навпроти й поставила пакет з булочками на стіл.

— Які ще збереження? Ти мені цілий рік казала, що у тебе нічого немає! Що я тобі допомагати повинна!

— І що, ти допомогла з власного юажання, — знизала вона плечима.

— Мамо! — Я вже не знала, сміятися чи плакати. — То ти все це просто відкладала?

— А що, хіба не можна було?

Я притисла долоні до чола. У мене в голові не вкладалося, що цілий рік я переводила їй на карту гроші, економила на собі, вірячи, що вона ледве зводить кінці з кінцями.

— То скільки в тебе там? — запитала я, дивлячись на ту скриньку.

— Ну, десь півтора мільйона гривень. І це не тільки ті гроші, які ти мені давала, ту всі мої збереження за все життя.

Я ахнула.

— Півтора мільйона?! Мамо, ти жартуєш?

— А що? — Вона склала руки на грудях. — Це мої гроші.

— Твої?! — Мене трусило. — А за чий рахунок ти їх відкладала?

— Оленко, ен починай. Ну що тут такого? Я ж їх не витратила, а зберегла. От ти, наприклад, маєш свої заощадження?

— Та я б мала більше, якби не витрачала на тебе!

— Ну, от і я собі назбирала. Коли відчула, що шлюб з твоїм батьком котиться до свого обрію – так і почала відкладати постійно. Що ти тепер кричиш?

Я встала і підійшла до вікна, щоб перевести дух. На вулиці світило зимове сонце, діти бігали по двору, якась жінка витрушувала килим. Все було таким звичайним, а в мене в голові вирувала буря.

Я повернулася до мами.

— То для чого ти збираєш ці гроші?

Вона подивилася на мене насторожено.

— Ну, на чорний день.

— Який чорний день, мамо? У тебе є я!

— Ну, не завжди ж ти будеш, — вона скривила губи.

Я застигла.

— Що значить «не завжди»?

— А раптом ти вийдеш заміж, у тебе з’явиться своя сім’я. Або, не дай Боже, щось станеться. Ти ж знаєш, яке життя непередбачуване.

Я довго мовчала. Думки змішалися в голові.

З одного боку, це її право — збирати гроші. Але чому тоді вона дозволяла мені думати, що їй важко? Чому мовчала, коли я надсилала останні гроші, відкладаючи свої бажання і потреби?

— Я не знаю, що тобі сказати, — нарешті видихнула я.

— То й не кажи, — спокійно відповіла мама. — Ти булочки привезла? Давай вже кави нам зроблю.

Я сиділа за столом, дивлячись, як вона метушиться біля плити, ніби нічого й не сталося. І в мене було відчуття, ніби я пропустила якийсь важливий життєвий урок, але ще не зрозуміла, який саме.

Як мені до цього ставитися? Чи я маю право сердитися? Чи, можливо, це просто її спосіб відчувати безпеку? Але чому тоді вона так легко дозволяла мені взяти на себе її фінансові турботи, знаючи, що гроші у неї є?

Джерело