Антоніна прибирала у дворах свого району. Грошей платили небагато, але хоч щось. Їй із 30-річним сином доводилося тіснитися в маленькій квартирі. Жінка вигнала Валеру, сказавши, що вона ще молода і не хоче зв’язувати себе по руках і ногах, живучи з інвалідом.

Антоніна мріяла переїхати в село, де можна було б поліпшити здоров’я Валери. Якось, підмітаючи вранці двір, жінка побачила якусь шафу. Меблі не виглядали так зношено, щоб їх викидати.

Прибиральниця огледілась. Не помітивши нікого поруч, вона трохи відчинила шафу і мало не впала. Хтось забув в ній згортки з грошима!

Тепер Антоніна точно купить дачу, адже на це вона знайшла кошти. Але ні. Думки про те, що хтось забув свої гроші та зараз, можливо, плаче через це, не давали жінці спокою. Вона не могла просто так взяти чуже.

З під’їзду раптом вийшов вічно брудний пияка Вася. Побачивши двірничиху, він відступив. Не хотілося йому з нею перетинатися. Востаннє, коли вони компанією пили у дворі, Антоніна їх мітлою розігнала.

– Вася, підійди сюди! – крикнула вона йому.

– Чого тобі? – буркнув Вася.

– Не знаєш, хто цю шафу викинув на смітник? – поцікавилася прибиральниця.

Чоловік придивився.

– Як же! Знаю, – відповів він. – З третього поверху забирали в однієї пані. У неї, здається, дитина хвора, а вона сама вирішила у квартирі ремонт робити, поки донька в лікарні. Ну що, має бути мені премія за інформацію, а? Іванівно?

– Зараз я тобі премію випишу! – замахнувшись на Васю, пригрозила Антоніна, і той вибіг зі двору.

Через п’ять хвилин жінка стояла біля дверей господині викинутої шафи.

– Доброго ранку! Я – Антоніна Іванівна, – сказала вона, коли та з’явилася на порозі.

– Доброго ранку, я вас знаю. Ви – наш двірник, – привіталася Катя.

– Проходьте, ми якраз зараз з Варею чай пити збиралися.

– Мені якось незручно, я так погано виглядаю зараз, – зам’ялася Антоніна.

– Нічого страшного, ми ж сусіди, – відповіла Катя.

Жінка пройшла на кухню за господинею. За столом Антоніна поцікавилася:

– Скажіть, ви нічого не викидали нещодавно?

– Викидали. Шафа у нас була непотрібна.

– А в шафі нічого не було?

– Ні…

– А це? – простягнувши пакет, запитала двірничиха.

– А звідки він у вас? – взявши предмет, здивувалася Катя.

– Лежав у вашій шафі, – розповіла Антоніна.

Молода жінка злякано крикнула дочці:

– Варя, ти мій пакет в шафу поклала?

– Мамо, ти ж його ховала всюди, ось я і вирішила покласти його якомога далі, – пролепетала п’ятирічна дівчинка, поглянувши на Катю своїми блакитними оченятами.

– Ти розсердилася, мамуся?

– Ні, Варя, що ти. Піди поки, пограй у себе, ми з тіткою поговоримо.

– Добре, мамусю, – прощебетала малеча.

– Треба ж і ляльку ще погодувати!

Від Каті Антоніна дізналася, що її дочці залишилося зовсім недовго. Лікарі поставили невтішний діагноз, і молода жінка, як могла, боролася за життя маленької Варі.

Про те, що сталося, Антоніна не розповіла сину.

Минуло пів року. У свій вихідний мати метушилася на кухні з млинцями, а син дивився телевізор. Раптом хтось постукав у двері.

– Мамо, ти нікого не чекаєш? – крикнув молодий чоловік Антоніні.

– Ні, але, може, Любка прийшла з новинами, – поспішивши відкрити, сказала жінка.

На порозі стояли Катя з донькою.

– Це ми, пустите нас на чай? – весело запитала дівчина, тримаючи в руках торт.

– Звісно, проходьте, – запросила їх Антоніна.

З сусідньої кімнати на інвалідному візку виїхав Валера. Катя не звернула увагу на його хворі ноги. Вона привіталася з ним, як зі звичайною людиною, чому хлопець був сильно здивований.

– Дядечку, а ти мене покатаєш? – запитала його Варя.

– Ну, сідай, – підхопивши дівчинку, посадив її на руки Валера.

Жінки пішли на кухню.

– Як вона? – запитала Антоніна, поки молода мати розгортала торт.

– Все добре. Провели операцію, – відповіла Катя.

– Тільки у нас є одна проблема. Нам лікарі порекомендували поїхати в село, щоб здоров’я відновити. Є у нас велика дача, боїмося ми одні там жити. Хотілося б компаньйонів десь знайти.

– А ми з мамою не підійдемо? – підморгнувши дівчинці, поцікавився Валерій.

– Знаєте, ми були б тільки раді! – вигукнула Катя.

– Ось було б весело! – погодилася Варя, а потім засміялася.

– А ми з дядьком Валерою ледь у телевізор не врізалися, мамо!

У селі все було по-іншому. Свіже повітря, поруч озеро, де любив рибалити Валера вранці, ліс з галявинами. Сусіди допомогли з городом.

– Якщо раптом води не буде, можете з нашого колодязя брати, – сказала баба Ніна.

Все літо Антоніна допомагала сину робити зарядку. Варя не залишалася осторонь, нагадуючи дядькові Валері про щоденні вправи. Якось хлопець відчув якийсь біль в ногах.

– Мамо, там, здається, щось хруснуло! – вигукнув він, коли вони черговий раз займалися фізкультурою.

Варя зраділа:

– Дядько Валера, ти скоро ходити почнеш, і моя мама вийде за тебе заміж!

Зі своєї кімнати показалася Катя. Вона урочисто заявила:

– А ми не будемо чекати, поки Валера встане. У нас через два тижні весілля!

Наприкінці серпня молоді розписалися. Весілля зіграли скромно, запросивши тільки друзів і близьких знайомих. Антоніна була щаслива.

Як же вона раділа, що не забрала той пакет з грошима. Тепер у неї була і дача, і найкраща на світі невістка.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.