Якби ж я знала, що ця історія закінчиться саме так, то я б ніколи не погодилася. Не дарма кажуть, не роби нікому добра, і не отримаєш зла.

Прийшла нещодавно до мене моя подруга з на перший погляд нормальним проханням – подивитися за її домом, поки її не буде. Вона вирішила у Францію до рідної сестри поїхати.

– Світлано, я тобі вірю як собі, тому виручай, – просить мене моя подруга. – Мене не буде всього місяць. Тобі просто час від часу треба приходити і дивитися що тут і до чого, – каже Ірина.

Ми з Іриною дружимо з дитинства. Колись разом в школу ходили, потім майже одночасно заміж за двох друзів вийшли, маємо синів-ровесників, то ж дружимо майже все життя. Вона мені повністю довіряє, тому і залишила ключі від свого будинку.

Я собі подумала, що справа і справді не важка, тому погодилася. Прийшла я перший раз, все оглянула, подивилася чи все на місці, полила квіти, зачинила двері і пішла. Зателефонувала Світлані, повідомила, що все добре, щоб вона не хвилювалася.

Наступний мій візит був через тиждень. Заходжу я на кухню, і бачу, що біля раковини стоять два келихи і тарілка. Я дуже здивувалася, бо не пригадувала, щоб цю картину я бачила попередній раз.

Я все склала на місце, але мене не покидала тривога. Мені чомусь здавалося, що тут ще хтось був, але хто? Ірина давно вдова, жила сама. Її дорослий син живе за кордоном, тож для мене залишалося загадкою – у кого ще могли бути ключі від будинку.

В той раз я себе переконала, що я себе накрутила, і ті стакани там стояли ще минулого разу, просто я їх не помітила.

Ірині я нічого не сказала, не хотіла, щоб вона хвилювалася, але даремно я так вчинила, бо якби сказала, то можливо не потрапила б у цю не дуже приємну ситуацію.

Думала я постійно про неї, перебирала різні варіанти, навіть припускала, що це злодії, але ж не влізли б вони в дім лише для того, щоб випити ігристого на кухні у Ірини.

Та все відкрилося, коли я приїхала наступного разу через тиждень. Підходжу я ближче до будинку, і мені здалося, що в одній з кімнат світить світло. Я знову себе заспокоїла, що мені це здалося.

Але коли я підійшла до дверей, щоб їх відчинити, мені їх відчинив Ігор. Від несподіванки я ледь втрималася на ногах.

– Ти що тут робиш? – запитав мене Ігор.

– Мені Ірина ключі дала. А ти що тут робиш? – питаю я її у відповідь.

І тут позаду нього постає жінка жінка, в халаті Ірини. Я від побаченого дар мови втратила.

Ігор – це рідний брат Ірини, який прийшов до неї в гості з своєю коханкою. Я добре знаю його дружину, ми не раз сходилися разом.

– Ти нічого не бачила! – заявив Ігор. – І ти нічого не скажеш ні моїй дружині, ні моїй сестрі. А якщо пропатякаєшся, то я скажу, що це ти була тут зі мною.

Отака невесела в мене історія вийшла. Я хотіла допомогти, а в підсумку стала свідком неприємної історії.

Що мені робити? Казати про все подрузі? Чи мовчати? В принципі, це не моя справа, але я впевнена, що ключ брату Ірина не давала, швидше за все він зробив тишком дублікат.

А якщо щось зникне з дому, хто буде за це відповідати? На мене ж подумають, бо я єдина мала доступ до помешкання.

Але це чужа сім’я, і я не впевнена, що маю право втручатися. То що ви порадите мені робити? Як вчинити правильно?

Джерело