Поспішала додому, затримавшись із подружками у кафе і зовсім забула про час. Сьогодні мій День народження, подруги покликали посидіти та відсвяткувати.

Ми так захопилися балачками, що я з жахом зрозуміла – чоловік повернеться за кілька годин, а в мене немає святкової вечірки. Тому попрощавшись зі всіма, викликала таксі та буквально втекла.

Кожний день народження ми з чоловіком святкували вдвох, це була наша маленька традиція. Вечір наодинці один з одним, поцілунки та кохання. Але як же без вечері?

Забігши до квартири, я скинула босоніжки та поквапилась на кухню розставляти у вази подаровані квіти. З усмішкою оглянула свою невелику оранжерею і втекла до ванної мити руки.

Заколола волосся, одягла фартух і взялася за приготування. Добре, що зранку дістала рибу з морозилки. Зараз швидко приправлю спеціями та підсмажу у духовці.

Настрій був чудовий. Я вже сервірувала стіл, дістала охолоджену пляшку ігристого, поставила перші готові страви. Залишалося тільки овочі дотушкувати, коли почула, як відчинилися вхідні двері.

Швидко стягнула фартух, зняла шпильку та поправила волосся, злегка прочісуючи його пальцями. Серце шалено заколотило у приємному передчутті. Три роки після весілля, а тремтіння все те саме.

– Данило, привіт, – видихнула я та осіклася об холодний погляд чоловіка.

– Привіт. Що ще вечеря не готова?

Я відкрила рота, щоб сказати про сьогоднішні пригоди, але він швидко мене перебив.

– Я до кабінету, мені ще треба попрацювати. А ти будь ласкава, надалі не дозволяй собі затримуватися де б то не було. Я голодний і втомлений.

Він розвернувся і вийшов із кухні.

Гарний настрій як вітром здуло. Що відбувається? Звідки такий тон? Ніколи раніше Данило не дозволяв собі так зі мною розмовляти.

Вимкнувши плиту, я пройшла за ним, збираючись з’ясувати, що ж таки сталося. Вчора ще все було добре, вранці ми не бачилися, бо Данило пішов раніше, ніж я прокинулась.

Що могло трапитися за день?

Підійшла до кабінету і тільки підняла руку, щоб постукати, як почула роздратований голос чоловіка.

– Не знаю, коли приїду. Я не можу зриватися будь-якої миті, ти ж розумієш.

Серце стислося. Я стиснула руку в кулак і поволі опустила її.

– Та сил вже немає її терпіти. І що? Я забув про її День народження.

Від шоку я навіть рота відкрила.

– Та й чорт з ним, тим днем народження. Мені плювати на її почуття. Сьогодні повернувся додому, а вечеря ще не готова і невідомо де вона вешталась. Ось такі справи, сонечко…

Прикрила очі, відчуваючи, як стискається в горлі.

– Хочу тебе. Буду намагатися завтра приїхати. Бувай.

Я проковтнула сказане і натиснула на ручку дверей. Відчинила їх і увійшла до кабінету.

– Таю, тебе стукати не вчили?

– За що ти так зі мною, Данило?

Я зупинилася посеред кімнати та дивилася у його холодні очі. Коли він встиг так змінитись? Чи я через кохання до нього нічого не помічала?

– Що не так?

– Що не так? – збентежено видихнула. – Ти мене зраджуєш!

Він скривився. А я відчувала, як моє життя руйнується, і саме того дня, коли я мала б бути щасливою.

– Немає нічого вічного, Таю. А чоловікам властиво відпочивати від своїх дружин.

Я прикусила губу.

– Чоловікам властиво зраджувати дружин, – повторила я, ледь знаходячи в собі сили не розплакатися, – ти мене зрадив.

– Тільки давай без пишномовних слів. Удай, що нічого не сталося, і йди готуй вечерю. Чоловік приходить додому, а їсти не готово, потім дружина дивується, чому він спить з іншою.

Його слова боляче вдарили по моїй жіночій гідності. Я закусила губу, щоб не розплакатися, і нервово кивнула, відчуваючи, як тремтить моє тіло.

– Який же ти… – слів бракує, щоб висловити все, що я думаю, а тому просто розвертаюся і голосно грюкаю дверима.

– Дурепа! – вигукнув він і вийшов слідом. – Роботу шукай, досить заробляти з моєю допомогою.

Я різко обернулася із застиглими на очах сльозами.

– Який же ти козел.

Вискочила з квартири й, ігноруючи ліфт, збігла вниз сходами. Тільки опинившись на вулиці зрозуміла, що погода зіпсувалася і дощ величезними краплями бив по обличчю.

Я вийшла на доріжку і, не встигнувши зреагувати, відчула різкий удар у стегно. Не встояла на ногах і впала в мить утворену калюжу. Я тут же промокла і зморщилася від болю, що прострелив ногу.

– Та щоб тебе! – почула лайку, але очі не змогла розплющити через зливу.

Наступної секунди відчула, як мене підняли на руки та посадили в машину. І тут я вже розплющила очі й підібгала ноги, розуміючи, що сиджу на задньому сидінні авто незнайомця.

– Що вам від мене треба? Куди ви мене зібралися везти? – я хотіла вийти з машини, але двері виявилися заблокованими.

– Випустіть мене.

– Повезу лікувати, – відповів чоловік із гарними очима і похмурим поглядом, який я побачила в дзеркалі заднього виду, – і заодно голову не завадить перевірити.

– Вашу? – несподівано уточнила я.

Чоловік хмикнув.

– Твою. Адекватні під колеса не кидаються.

Я й не кидалася. Точніше навіть не думала, що в цей момент може їхати машина, під яку я потраплю.

– Вибачте, я не спеціально.

Обняла себе руками, відчуваючи, що починаю тремтіти від холоду. Сукня промокла наскрізь, нерви дали збій. Я прикусила губу і перевела погляд у вікно. Дощ продовжував нещадно стукати по кузову автомобіля.

– Не треба мене лікувати, – промовила я, кидаючи короткий погляд у дзеркало, – моя нога ціла, це всього лише невеликий забій.

– Мені потрібно переконатися, що з тобою все гаразд. Не хочу почуватися винним.

– А ви завжди такий турботливий? Чи просто намагаєтеся мені сподобатися?

– Не хочу, щоб ти затаїла на мене злість. Розкажеш, чому плакала?

Я зітхнула. Дихати було важко, складалося відчуття ніби мені на груди повісили цеглу. Я знову відвернулася до вікна і прикрила очі. По щоках покотилися солоні сльози.

– Неважливо, – відповіла тремтячим голосом, витираючи щоки.

– І босоніж вибігла з дому, – зазначив незнайомець.

– Що вам від мене потрібно? Я не хочу розмовляти! Висадіть мене, і я піду.

– Куди? Без грошей, мокра, боса, заплакана?

Він пригальмував на світлофорі й знову подивився на мене в дзеркало.

– Не потрібно було мене підбирати.

– Краще було кинути в біді? На вулиці під дощем?

– Літо, не замерзла б.

Не знаю скільки минуло часу, коли чоловік зупинив машину біля травматології. Заглушив двигун і вийшов із салону, щоб відчинити двері з мого боку.

– Ходімо, – підхопив на руки та поніс у будівлю.

– Ви що? Я ж, у мене ж… ви ж…

– Я зрозумів. Заспокойся.

Посадив мене в крісло в коридорі й постукав в один із кабінетів.

– Чекай, – сказав так, що в мене навіть не виникло бажання не послухатися.

За дві хвилини чоловік вийшов із кабінету, знову взяв мене на руки та заніс до лікаря. Я тільки зітхнула, витираючи сльози, які ще котилися по щоках.

Уявляю свій вигляд. Туш потекла, червоні очі й мокре сплутане волосся. Красуня, нічого не скажеш.

Лікар почав оглядати мою ногу і, на щастя, нічого серйозного на тілі не виявив. Забій, який залишить після себе синець, не більше. Дякувати Богу обійшлося без перелому.

Зараз тільки на лікарняному ліжку валятися, щоб про мене ніхто не згадав. Усе одно Данилу більше немає до мене діла.

Згадавши про чоловіка, до горла знову підступили сльози, але я постаралася стримати їхній потік. Тільки не в кабінеті лікаря ридати, а то ще в дурку здасть.

Чоловік забрав рецепт із препаратами та підхопивши мене вже звично на руки, виніс із кабінету. Я тільки зараз вирішила роздивитися незнайомця і зрозуміла, що навіть не знаю його імені. А моє він почув у лікаря.

– Як вас звати? – запитала я дорогою до авто.

– Тимофій.

– Зрозуміло. Не скажу, що мені дуже приємно. До того ж ви вже всю мене облапали.

Тимофій хмикнув і посадив мене знову на заднє сидіння.

– Посидь, збігаю в аптеку.

Я тільки рот відкрила сказати, що ні в чому не маю потреби, як він вже зачинив двері й навіть заблокував замок! Чого він до мене причепився?

Оглянула себе і зрозуміла, що виглядаю зовсім жахливо. Але соромно не було. Не про зовнішній вигляд я думала, а про чоловіка.

Про чоловіка, якого так сильно кохала і який був для мене єдиним чоловіком цілих чотири роки.

Прикрила очі й знову здавило груди. Забралася з ногами на сидіння і дозволила собі необачну слабкість, прилягти на кілька хвилин. Тільки не помітила, як тут же заснула.

І снився мені гарний сон, як гуляю ромашковим полем у легкій блакитній сукні, моє волосся розвивається від вітру, я кружляю і сміюся від щастя. А потім, закручена в танці падаю на ромашки прямо в обійми чоловіка.

Різко виринаю зі сну і голосно дихаю, немов мене щойно занурили під воду без можливості зробити вдих.

Який ще до біса чоловік у моєму сні? Розлучитися не встигла, а вже сни сняться такі ніби я все життя мріяла про чоловіків.

Трохи заспокоївши дихання, я тільки зараз зрозуміла, що лежу в незнайомій кімнаті, вкрита м’якою ковдрою. Підняла її край і переконалася, що все ще одягнена, щоправда, зовсім не у свою сукню. На мені банний халат. І як це називається?

У двері постукали й ті відразу ж відчинилися, являючи переді мною Тимофія. Він змінив діловий костюм на футболку і штани та тепер стояв, дивився на мене і хмурився.

– Прокинулася вже?

– Де я знаходжуся?

– У мене в готелі. Ти заснула, я вирішив дати тобі відпочити.

– І роздягали мене ви? – вирішила поставити питання, яке мене цікавило.

Тимофій, прикривши двері, пройшов у номер. Кинув на мене короткий погляд і дістав із бару пляшку з міцним напоєм.

– Роздягнув я, не спати ж тобі в мокрій сукні? Я віддав її в хімчистку. А твою білизну я не чіпав, тож не хвилюйся, голою тебе не бачив, але впевнений, ти красуня.

Я закотила очі й відвернулася.

– Я замовлю вечерю.

Чоловік розлив напій по келихах.

– І ти поділишся зі мною тим, що в тебе сталося.

Він підійшов до мене і присів поруч у крісло. Простягнув один келих, і я все ж таки дістала руку з-під ковдри й забрала його, вмощуючись зручніше на подушках.

Тимофій кивнув.

– З Днем народження мене, – вимовила я одразу все випила.

– Ти серйозно?

Я прикрила очі, відчуваючи, як від одних слів душу припечатує бетонною плитою.

– Думаєш, треба ревіти та страждати через нього?

– Вас ніколи не зраджували?

Тимофій примружився та усміхнувся, піднявши куточок губ. Він був гарний.

– Я закохувався по-справжньому лише один раз, і тепер у мене росте син від минулого шлюбу.

– Говорите про це так, немов і не кохали.

– Давно це було. Синові вже сімнадцять.

– Він із вами живе?

– Так. Але він досить самостійний хлопець. Я виховую в ньому чоловіка.

Я стиснула губи й кивнула. Хотілося б вірити, що є в цьому світі справжні чоловіки.

– Тимофію, мені вже час. Я вдячна вам за те, що прихистили мене, але розумію, що займаю номер.

– Номер ти займаєш за моїм бажанням і залишишся тут, скільки знадобиться. Тим більше в ніч я тебе нікуди не відпущу. Зараз я за тебе відповідаю, тому, будь ласка, йди в душ, а потім ми повечеряємо.

– Мені незручно. До того ж я без грошей і не можу вам заплатити.

Чоловік піднявся з крісла і пройшов до дверей, збираючись залишити мене одну. Щось мені підказує, що ніяких грошей він би з мене не взяв, якби вони у мене були в наявності.

– Якщо тобі так буде легше, то завтра в обід я відвезу тебе додому.
І він вийшов із номера.

Я з’їхала на подушках і втомлено зітхнула. Що мені робити далі? Розлучатися і займатися своїм бізнесом?

Тепер би переписати все на себе, а ще краще викупити все, щоб Данило більше не смів мені дорікати. Його сьогоднішніх слів мені вистачило.

Чому я не зробила цього раніше? Наївна дурепа була. Думала, що він мене любить і мені нема про що переживати. Більше я на таке не поведуся. Та й навряд чи зможу довіритися чоловіку знову.

Боже, про що я думаю? Якому чоловіку? Мені б із цим шлюбом розібратися, а я тут будую плани на майбутнє і навіть не підозрюю, що на мене ще чекає.

Піднявшись із ліжка, я вирішую залишитися тут на ніч. Повертатися додому до чоловіка немає жодного бажання, та й дзвонити подругам не хочеться.

До того ж у мене немає із собою телефону, а на пам’ять номерів я не знаю. Дозволю собі одну ніч скористатися добротою Тимофія, а завтра поїду додому збирати речі.

Підійшовши до вікна, я поглянула в нічне небо, всипане яскравими зірками. Дуже красиво. Люблю спостерігати за тим, як вони сяють. Не стримавшись, я відчинила скляні двері й вийшла на відкритий балкон, одразу ж поринаючи в літню нічну прохолоду.

Від дощу тільки свіже повітря залишилося, а хмари давно розійшлися. Я пройшла балконом і зупинилася біля кам’яного парапету, впираючись у нього руками та задерши голову, дивилася в небо. А потім не стрималася, прикрила очі й зробила глибокий вдих.

Попри біль у грудях від зради чоловіка, я посміхнулася, відчуваючи мить щастя, що незрозуміло звідки взялася. Напевно, річ у тім, чи вміє людина радіти дрібницям.

Дивний день. Ще зранку я була найщасливішою дівчинкою, яка знала, що її кохає чоловік. Класні подруги, сміх, щастя вдень. А вже ввечері осколки серця поранили мою душу, пробили грудну клітку і застрягли в ній.

Наступного дня я подала заяву на розлучення.

Тимофій так і не відпустив мене повністю, з ним я продовжила зустрічатися, але не більше, бо після такого болю мені був потрібен час, щоб знов довіряти чоловікам.

Але точно можу сказати, що таким чоловікам, як Тимофій довіряти можна, мені потрібен для цього лише час.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.