– Невже не можна над тою тарілкою нахилитися, Леся Миколаївна? В нас курей у квартирі немає, щоб за вами додзьобували, – кинула мені Уляна, і мені той кусок хліба ледь поперек горла не став.

Я аж руками в стіл вперлася, щоб не впустити з рук ложку. Ось тобі й дякую, подумала. То я, така “мудра”, свою трикімнатну квартиру продала, щоб синові й невістці легше було. Вони ж іпотеку не тягнули, а я, виходить, тепер тут наче чужа. Стороння людина в їхньому розкішному житлі, де мені навіть слова зайвого мовити не можна.

– Доживеш до моїх років, та й побачимо, як ти поводитись будеш, – сказала я їй, намагаючись стримати гнів.

А в душі кипіло. Скільки ночей не досипала, працюючи на двох роботах, щоб Галю вивчити на лікаря! А потім Сергій пішов вчитися, і ми з чоловіком знову жили, як ті мурахи, відмовляючи собі в усьому. І де тепер та подяка? Галя мене до себе не кличе, бо чоловік її на дух мене не переносить – бо всі гроші я віддала Сергієві. А Сергій із Уляною, бач, тепер думають, що я їм зайва.

– Я вас не ображаю, Леся Миколаївна, просто чистоту люблю, – знизала плечима Уляна, наче то я сама собі вигадала, що мене тут недолюблюють.

А мені аж руки затремтіли. Чистоту вона любить! А я що, нечиста якась? Все життя в мене в хаті завжди було прибрано, все блищало. Ще коли жила у своїй квартирі, то до мене сусідки приходили й казали, що в мене навіть на полицях у шафі пилу не знайдеш. І ось тепер ця молодиця, яка й половини мого життя не прожила, буде мені вказувати, як їсти, як ходити, як дихати!

Того вечора я не могла заснути. Лежала у своїй кімнатці, що навіть не кімнатою була – скоріше коморою. Одна шафа, ліжко та маленький столик біля вікна. От і вся моя територія у квартирі, на яку я ж сама й гроші дала.

А колись я була господинею! Колись у мене було все своє, і ніхто мені не смів вказувати, як мені сидіти за столом чи як ложку тримати!

Чоловік мій завжди казав: “Лесю, треба дітям допомагати, бо нам уже нічого не треба”. От я й допомагала. Спочатку Галю вивчили, потім Сергія поставили на ноги. А тепер що? До дочки поїхати не можу – вона давно ясно дала зрозуміти, що її чоловікові я тут не треба. А в Сергія й Уляни я тепер тінь. Людина, яка сплатила їм половину квартири, але не має права навіть крихти впустити на підлогу.

Я згадала, як нещодавно Сергій так само осадив мене, коли я просто спитала, чи можу ввімкнути телевізор у вітальні.

– Мам, у нас тут свої звички, не треба все по-старому робити, – сказав він, навіть не відриваючись від телефону.

От і все. Я тепер зайва.

Наступного ранку я прокинулася рано. Сіла на ліжку й зрозуміла – більше так не буде. Я не дозволю, щоб зі мною так поводилися. Я вже не молода, але ще не стара настільки, щоб бути безправною.

Я взяла свою невеличку валізу й почала складати речі.

– Мам, ти куди? – Сергій зайшов у кімнату, коли я вже була готова йти.

– А що, синку, ти й сам не бачиш? Поїду звідси. Жити там, де мене поважають.

Уляна стояла в коридорі, склавши руки. Видно було, що вона думала, що я просто погрожую.

– Мам, та ти що? Куди ти підеш? – Сергій нарешті відірвався від свого телефону й подивився на мене, як на чужу людину.

– А тобі яка різниця? – я всміхнулася й підняла підборіддя. – Головне, що у твоїй квартирі буде чисто, й ніхто не буде розкидати крихти.

Він знітився.

– Мам, ну не перебільшуй…

– Не перебільшую, Сергію. Я все своє життя віддала вам. А тепер хочу віддати хоч трохи собі.

Я взяла валізу й вийшла за двері. Вони обоє так і стояли – приголомшені, розгублені. Я спустилася вниз і видихнула.

Куди йти?

До Галі не варіант. Вона не зрадіє. Але ж є ще світ, є ще місця, де мене поважатимуть.

Єдине рішення, до сестри поїхати в село. Її чоловіка також вже на цьому світі немає, ось і напрошуся в “гості”.

А тепер скажіть мені, люди добрі, що б ви зробили на моєму місці? Де та межа, коли допомога дітям перетворюється на власну безправність? І як зробити так, щоб ті, кого ми піднімали на ноги, не сприймали нас, як тінь у їхньому житті?

А як ви гадаєте, чи правильно я зробила, що залишила сина й поїхала? Чи мала терпіти далі?

Джерело