Нестор придбав у селі стареньку хату, щоб згодом звести на її подвір’ї велику оселю для всіх нас. Але ж на це потрібні чималі кошти, тому ми з чоловіком вирішили поїхати разом на заробітки, аби швидше втілити нашу мрію, а тим часом свекруха, Галина, погодилася хазяйнувати в тій хатині та доглядати за нашими дітьми.

Звісно, Нестор фінансово їй допомагає, адже її пенсії вистачило б хіба що на хліб і до хліба. І все б нічого, але я помітила, що свекруха зовсім не хоче, аби ми сюди поверталися…

Я від самого початку була в захваті від ідеї чоловіка мати власний будинок. Хіба не чудово ростити дітей на природі, подалі від міського шуму?

Спочатку хотіли позичити кошти в банку, але це надто ризиковано, як каже мій двоюрідний брат, який уже колись так вляпався в борги. Тож ми з Нестором порадились, зважили всі “за” і “проти” й вирішили рвонути за кордон.

Наші знайомі уже кілька років так працюють, заробляють на квартиру й успішно відкладають на навчання дітям, то чого б і нам не спробувати?

Проблема була лише в тому, з ким залишити малечу. У нас двоє дітей: доньки, Лілія й Соломійка. Спочатку думали забрати їх із собою, але це ускладнювало б і пошук житла, і роботу, і загалом затягнуло б нашу адаптацію. Залишити їх у місті з моїми чи Несторовими далекими родичами — теж варіант так собі. Аж раптом його мама, Галина, сама зателефонувала:

– Діти, а чому б вам не подумати про те, щоб я лишилася з онучками? Мені все одно самій у квартирі гірко жити, та й у селі більше користі принесу.

Те, що Галина погодилася їхати в село, мене вразило. Вона все життя мешкала в місті, мала там дружніх сусідок, невеличкі посиденьки принагідно, у парку вигулювала свого песика (якого довелося віддати сусідці, бо місцевий дворовий каштанчик надто буйний і не товаришує з міськими “інтелігентними” собаками). Словом, я не очікувала, що вона покине звичне середовище.

Та й жити в старій хатині — це не тобі міська квартира, де і ліфт, і тепло, і сусіди через стіну. Але Галина пояснила, що відчула в собі новий поклик: хоче допомогти Нестору та мені зберегти шлюб, бо розуміла, що робота за кордоном — наш єдиний шанс назбирати грошей швидко, без тривалих кредитів і відсотків.

– Я й сама колись думала про невеличку дачу, – сказала вона з ноткою романтики в голосі, – а тут така нагода: і свіже повітря, і город, і діти завжди поруч.

Я пораділа такій її позитивній позиції. Та коли ми приїхали з нею вперше оглядати ту хату, відверто скажу — в мене був культурний шок.

Іржавий ґанок, облуплена штукатурка, дах ледь дірявий (добре, що Нестор устиг його залатати до перших дощів). Усередині — старезні меблі, запах сирості, підлога потріскалася. Але чоловік налаштувався оптимістично й усе швидко підрихтував. Принаймні, стало можливо жити, не боячись, що дощі поллються прямо на голову.

Поки ми з Нестором збиралися в дорогу, Галина настільки захопилась “обживанням” хати, що за кілька тижнів розквітник біля ґанку вже набув приємного вигляду, а всередині з’явилися акуратні шторки, нові килимки, якісь дрібнички на поличках. Місцеві сусіди лише дивувалися:

– Галю, та ти й сама — господиня хоч куди!

А вона у відповідь жартувала:

– Немає нічого неможливого, особливо коли маєш хороший молоток і трохи фантазії!

За кілька днів до нашого від’їзду я відчула, що свекрусі злегка неспокійно. Вона хвилювалася, чи зможе впоратися з дівчатами, які поїдуть у нову школу, з усім господарством, ще й за собаку відповідати. Ми обійшлися без моїх сумнівів — я всяк намагалася підбадьорити Галину:

– Мамо, ви ж знаєте, дівчата у нас слухняні. Тим більше, ви їх так любите, що вони до вас і самі тягнуться. Не переживайте, разом розберетесь із навчанням і всіма гуртками, а ми вам будемо регулярно висилати гроші.

Нестор теж намагався вдихнути в маму впевненість:

– Все вийде. Я ж знаю, що ти в нас — як крилата бджілка: і прибрати, і дітей нагодувати, і свого добитися. Та ще й із сусідами потоваришуєш.

Галина благословила нас у дорогу, ледь стримуючи сльози. А ми з Нестором полетіли шукати кращої долі за кордоном.

Перші місяці були суцільними труднощами: нова мова, незнайоме місто, пошук роботи. Та ми потихеньку освоїлися, а найбільше сил додавали дзвінки від дівчат і Галини.

Вони щоразу розповідали, як у них там усе чудово налагоджується. Лілія з Соломійкою нарешті влилися в клас, нехай і трохи з репетиторами допомогла свекруха, а ще записала дітей на танці до місцевого клубу. Я раділа: усе йшло, як ми планували.

– Олю, – говорила Галина до мене в телефонній розмові, – я тут така зайнята! Не встигаю й нудьгувати. Підтягла дівчат по математиці, до школи туди-сюди вожу, годувати ж треба корисними обідами! А ще город — трішки картоплі, трішки моркви посадила, квіти доглядаю… Собака, щоправда, спочатку страшенно сумував за вами, але тепер, здається, призвичаївся.

Я слухала це і зітхала з полегшенням: думала, от і чудово, що мама не відчуває самотності. Ми почали відсилати стабільно частину зарплати Галині, щоб не хвилювалася про витрати. І знаєте, мені настільки було тепло на душі, що свекруха там не занепадає. Вона навіть із новими друзями познайомилась, сказала:

– Тут люди щирі. Кому Нестор допоміг колись із ремонтом, ті тепер до мене з повагою. Я бачу, що твоєму чоловікові кланяються мало не на кожному кроці.

Час минав, ми вже трохи збирали грошей, навіть зібралися приїхати на тиждень на Різдво, подивитися, як там наша родина. Галина, коли почула, що плануємо приїхати, спочатку зраділа, а потім, я відчула, захвилювалася. Я не розуміла, що сталося. Уявляла, що вона мала б нас чекати з трьома пирогами й хором місцевих сусідів, а вона раптом почала якось знічуватись:

– Ой, а ви приїдете? То надовго? Ну, тоді треба думати, де ви будете спати, як там усе розкласти…

Я відчула щось дивне. Але що я тоді могла вдіяти? Час підтискав, тож ми таки приїхали. Ця зустріч була теплою, з дитячими обіймами, поцілунками — усе як годиться. Та в якийсь момент помітила, що Галина нас ніби… уникає? Точніше, не уникає, але поводиться як людина, якій не по собі.

Увечері, коли діти лягли спати, ми сіли втрьох на кухні:

– Мамо, що трапилося? – почав Нестор.

Вона зітхнула:

– Я боялася вам зізнатися… Я щаслива тут, насправді щаслива. Я маю чим зайнятися, у мене є сусіди, з якими можна погомоніти, і дівчата, за якими дивлюся. Я роблю справу, яка має сенс. У місті ж знову залишуся сама. Хіба ви, діти, сидітимете зі мною цілодобово? Ви молоді, будете працювати, будувати власне життя… А я знову у квартирі сама із чотирма стінами. Я не знаю, чи хочу цього…

– То чому ви не скажете, що хочете лишитися? – здивувалася я.

Галина опустила погляд:

– Боюся вам заважати. Все ж це ваш дім, ваша мрія. Як я буду вписуватися в життя, коли ви повернетеся назавжди?

Знаєте, тоді я чітко зрозуміла, що наша свекруха страшенно боїться самотності. І можливо, вона навіть потроху в душі сподівається, що ми з Нестором не повернемося надовго в це село — аби лиш їй не довелося віддавати цю “велику місію” виховання онучок, не довелося знову залишатися в міській самоті.

– Мамо, – сказала я, – та ми ж усе робимо саме заради родини. Тут тепер наш дім, який ми хочемо розширити, збудувати новий корпус, де буде місце для всіх нас. Ви нам тільки допоможете порадами!

Галина трохи просвітліла, та все ж лишилася настороженою. А я з тих пір почала думати, як краще все організувати. Адже, виходить, ми з Нестором робимо все для сім’ї, а мама, що найбільше нам допомогла, відчуває невпевненість, ніби її можуть виставити зі сцени, щойно ми повернемося.

Зараз ми знову за кордоном, уже який рік. Справи трохи покращилися. Галина й далі живе з дівчатами в селі. Собака, квіти, город, сусіди, школа — усе розписано по хвилинах. Вона активно долучається до всіх сільських свят, іноді навіть виступає на концертах із якимось жіночим гуртом (хто б міг подумати!). І щоразу, коли телефонує, щиро рада, що “нарешті живе,” а не сумує в затишній, але порожній міській квартирі.

Я ж спостерігаю за цим і думаю: а як буде далі? Адже ми з Нестором все одно плануємо повернутися й збудувати будинок. І потім жити в ньому всією родиною, в ідеалі — спільно з Галиною.

Чи буде вона радіти, чи відчує себе зайвою? Як переконати її, що вона нам справді потрібна й небайдужа? Як їй пояснити, що вона може мати місце в цьому домі на рівних правах, без страху, що стане “зайвим пасажиром”?

Усередині мене крутиться безліч запитань:

– Чи правильно я роблю, що відразу не говорю їй: “Мамо, ви наш скарб, ми без вас нікуди”?

– Може, слід частіше повторювати їй, як ми цінуємо її допомогу?

– А раптом вона справді хоче лишитися в селі назавжди й узагалі не бачить себе в місті? Як поєднати її бажання жити в селі та нашу мрію про одну велику родину?

– Чи не стануть такі переживання причиною нерозуміння між нами в майбутньому?

Отак я й живу з цими думками. А ви як гадаєте, чи варто будь-що переконувати близьку людину лишатися з нами, якщо їй добре в іншому місці? Як знайти ту золоту середину, де і нам добре, і свекрусі не доведеться знову почуватися непотрібною?

І найголовніше: чи можливо взагалі уникнути ситуації, коли батьки відчувають, що їхнє покликання втрачається, щойно діти виростають і починають власне життя?

Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело