Батьки поділили спадок між мною і братом абсолютно не рівно і не справедливо, і тепер ми з братом не спілкуємося.

Я завжди думала, що у нас з братом хороші стосунки. Ну, може, не ідеальні — всяке було, як і в будь-якій сім’ї, але в цілому ми підтримували один одного.

Я старша, Олег молодший, але різниця у нас невелика, всього два роки. І я завжди вважала, що батьки люблять нас однаково.

А потім настав момент, коли не стало тата. Мама тоді ще була жива, але вже теж слабувала. Ми з братом займалися організацією прощання з батьком, а потім, коли минуло трохи часу, треба було вирішувати питання зі спадком.

У батьків був будинок, трохи заощаджень, невелика дача і машина. Я думала, що якось поділимо все чесно, щоб ніхто не залишився ображеним. Але мама сказала, що в тата ще за життя був заповіт.

— Все вже вирішено, діти, — сказала вона.

— Тато так захотів, і я з ним погодилася.

І ось ми відкриваємо заповіт, і що я бачу? Братові дістається будинок і машина, а мені — дача. І все.

Я мовчу, переварюю. А Олег сидить, задоволений. Мама теж мовчить, наче так і треба.

— Мамо, — кажу, — ти ж розумієш, що це нечесно?

— Чому це? — відповідає вона. — Ти ж заміжня, у тебе своя квартира є. А Олегу десь жити треба.

— А мені дача навіщо? Я там не живу і жити не буду.

— Продаси, буде тобі гроші.

Брат сидить, очі вниз опустив, слова не каже. А я дивлюся на маму і не вірю. Я ж теж їхня дитина! Чому так?

— Тобто, — питаю, — виходить, що тато вважав мене менш важливою?

— Доню, ну що ти вигадуєш, — зітхає мама.

— Просто ти сама справляєшся, а Олег – він же чоловік, йому сім’ю годувати.

І тут я не стрималася.

— А мені що, не треба? У мене теж діти! У мене теж сім’я! І взагалі, якщо вже так, чому не поділити навпіл? Продати будинок, поділити гроші, машину теж!

Мама тільки головою похитала.

— Так уже вирішено.

Я подивилася на брата:

— А тобі нормально, все подобається і влаштовує?

Він знизав плечима:

— Ну, якщо так вирішили батьки, що я можу вдіяти.

Це був момент, коли я зрозуміла: у нас з братом різні уявлення про справедливість. Для мене це було зрада, а для нього — удача.

Після цього ми стали віддалятися. Спочатку ще говорили, я намагалася пояснити, що це неправильно, але він все більше уникав розмови.

Потім мама злягла, я приїжджала, допомагала, а брат найчастіше казав, що зайнятий, що в нього робота, що він не може.

Але коли мама пішла, він перший прийшов у будинок, у той самий, що йому дісталося. І знаєте, що сказав?

— Ти ж не претендуєш ні на що?

Оце мене підкосило остаточно.

Відтоді ми не спілкуємося. Я не вітаю його з днем народження, він мене теж. Ми живемо, наче чужі люди.

А я думаю: чи варто було через це розривати стосунки? Може, треба було просто змиритися? Чи він насправді вчинив зі мною не по-родинному, і я все правильно зробила?

Як би ви вчинили на моєму місці? Можливо, хтось був у схожій ситуації і може мені щось сказати.

Джерело