— Ти поїхала у 17 років в Америку, я про тебе 10 років нічого не чула і сивіла, потім ти дала вісточку, що все добре і ти чудово влаштована, народила двох дітей.

А тепер ти приїхала, щоб забрати мене і щоб я там з вами в Каліфорнії жила в достатку??? — я дивилася на свою 45-річну дочку як на інопланетянку.

Вона стояла переді мною в дорогому костюмі, вся така впевнена, красива, доглянута. Вона ж моя дитина, я ж її народила, ростила, виховувала. Але зараз я дивилася на неї і не могла впізнати.

— Мам, я знаю, що тобі важко це зрозуміти, — спокійно відповіла вона. — Але ти вже немолода. Жити тут самій у старому будинку, тягати ті сумки з базару, ходити по лікарях – це ж нелегко. А там у тебе буде все: догляд, комфорт, я і онуки поруч.

Я тільки гірко усміхнулася.

— А ти тільки зараз про це подумала? Чи коли виїжджала, тобі було байдуже?

Вона відвернулася.

— Мамо, ну скільки можна згадувати минуле? Я ж тоді була дитиною, думала про інше – як самій влаштуватися.

— Дитиною? — я аж засміялася.

— Дитиною, яка втекла за кордон і 10 років навіть листа не написала?

— Я не тікала, мамо! Я їхала вчитися, працювати, а потім життя закрутилося.

— Закрутилося так, що навіть часу для дзвінка до матері не знайшлося?

Я не хотіла заводитися, але воно саме виривалося. Всі ці роки невизначеності, очікування, всі ті ночі, коли я лежала без сну, думаючи, де вона, що з нею, чи жива.

— Мам, ну що тепер? Що я можу зробити?

— Нічого. Це вже не повернеш.

Ми мовчали. За вікном хтось вигукував на ринку, продавали яблука, свіже м’ясо. Мій дім тут. Він старий, він маленький, але він мій: тут кожен куток знає мене. А там, у Каліфорнії, що мене чекає?

— Ти ж не розумієш, — кажу їй. — Я тут усе життя. Тут твій батько похований. Тут мій город, моя сусідка Галя, з якою ми чай п’ємо щовечора.

— Мам, ну яке це життя? Там з нами тобі буде краще.

Я зітхнула.

— Тобі так здається. Але мені здається, що ти просто хочеш, щоб я була поруч, щоб не точитися більше докорами сумління.

Вона знітилася. Вперше за весь час її приїзду вона не виглядала такою впевненою.

— Ні, мамо, не тільки це, ну що ти. Я просто хчу щоб ми надолужили все те спілкування, якого у нас не було довгі роки.

Я дивилася їй в очі. Вона не скаже цього вголос, але я бачила. Вона повернулася не тому, що скучила. Вона повернулася, бо відчуває провину.

— Я подумаю, — сказала я.

Вона посміхнулася, і я побачила в її погляді щиру надію. Алла сказала, що буде в Україні місяць, за цей час я маю вирішити. чи поїду з нею в далеку Америку.

А я думаю: чи варто мені їхати? Чи намагатися почати нове життя там, де я нікого не знаю? Чи жити тут, у своїх стінах, але самій?

Джерело