Син зустрів мене обіймами, невістка приготувала вечерю, онук стрибав від радості. Але було щось не так. Кароліна була напружена, розмовляла швидко, ніби боялася пауз у розмові. Ігор, зазвичай веселий і говіркий, цього разу здавався відстороненим. Наступного дня Ігор пішов на роботу, а я залишилася вдома з невісткою та онуком. Кароліна раптом сказала, що їй треба в магазин, і майже вибігла з квартири. Я не надала цьому значення, аж доки онук не запитав: – Бабусю, а чому мама пішла без телефону? Вона завжди його бере

Я не спала всю ніч. Думки кружляли в голові, як розбурхане море. А може, я помилилася? Може, це щось зовсім невинне? Може, це її брат, давній друг? Але її очі сказали все. Кароліна щось приховувала.
Я завжди була розсудливою жінкою. Мама, дружина, свекруха – ці ролі я виконувала з гідністю. Я ніколи не втручалася в справи сина і його дружини, вони жили в іншому місті, і я не хотіла бути нав’язливою. Тому, коли Кароліна запросила мене в гості, я щиро зраділа.
Все було, як завжди: син зустрів мене обіймами, невістка приготувала вечерю, онук стрибав від радості. Але було щось не так. Кароліна була напружена, розмовляла швидко, ніби боялася пауз у розмові. Ігор, зазвичай веселий і говіркий, цього разу здавався відстороненим.
Наступного дня Ігор пішов на роботу, а я залишилася вдома з невісткою та онуком. Кароліна раптом сказала, що їй треба в магазин, і майже вибігла з квартири. Я не надала цьому значення, аж доки онук не запитав:
– Бабусю, а чому мама пішла без телефону? Вона завжди його бере.
Я подивилася на кухонний стіл – справді, телефон лежав там. Раптом він засвітився. Повідомлення. Я не збиралася читати, але погляд сам вихопив слова: “Чекаю там же. Сумую. Твій М.”
У мене перехопило подих. Хто цей “М.”? Серце калатало, пальці тремтіли. Це жарт? Ні, інтуїція підказувала – тут щось серйозне.
Кароліна повернулася через годину, з порожніми руками. Жодних пакетів. Я не стрималася:
– Де була?
Вона здригнулася.
– В магазині.
– А покупки?
– Е-е… Там нічого потрібного не було.
Її очі бігали. Я вирішила не тиснути. Але наступного дня я пішла за нею. Вона зустрілася з чоловіком у кафе. Високий, гарно вдягнений, трохи сивий. Вони сиділи близько, він торкнувся її руки. Я відчула, як земля йде з-під ніг.
Коли вона повернулася, я чекала на неї в коридорі.
– Хто такий М.? – спитала я тихо.
Вона зблідла.
– Це не те, що ви думаєте.
– Тоді поясни.
Вона закусила губу, довго мовчала. Потім глибоко вдихнула і сказала:
– Мар’ян – це… батько Дмитрика.
Мені стало важко дихати. Світ захитався.
– Як це? – ледве вимовила я.
– Ігор не знає. Я була з ним, коли дізналася, що чекаю дитину. Я не хотіла руйнувати його життя. Мар’ян зник тоді, а тепер повернувся. Каже, що хоче бачити Дмитрика.
Я сіла, бо ноги більше мене не тримали.
– І що ти будеш робити?
– Не знаю… – вона стиснула руки. – Ігор не має знати. Він любить Дмитрика, як рідного.
Я дивилася на неї і не знала, що відповісти. Правда була гіршою, ніж я думала.
Наступного ранку Ігор цілував Кароліну, грався з Дмитриком, а я дивилася на нього і думала – чи маю я право руйнувати його життя? Чи маю мовчати, знаючи правду?
Ось тепер я питаю вас: що б ви зробили на моєму місці? Чи варто розповісти синові? Чи краще мовчати, щоб не зруйнувати його сім’ю? Може, правду варто ховати, якщо вона може завдати лише болю?